Польська родина дванадцять років бізнесує на Волині й до Польщі не збирається

Вже дванадцять років у селі Війниця Локачинського району мешкає сім’я Вжешневських із Польщі. Приїхали пан Казімєж і пані Івона на Волинь, хоч як дивно, щоб тут працювати, розвивати свій бізнес. «Відомості» вирішили дізнатись у них, чому проміняли європейську Польщу на Україну, як живеться їм на чужині та чи не мають наміру повертатися на батьківщину.

— Кожен щастя шукає там, де йому подобається, світ відкритий для всіх, — відповідає господиня, — нам тут добре, і виїжджати наміру не маємо. Наша родина вже звикла до того, що ми живемо в Україні, бо колись, у 2001 році, були різні думки про це. Казали, що тут нас пограбують, заберуть бізнес. Але так можуть говорити ті, хто не був і не жив в Україні. Бо насправді тут немає ніякої загрози, це безпечна країна і люди добрі. Ми хвалимо Україну, і я вже не хочу жити у Польщі.

У Війниці Вжешневські облаштували невеликий огородницький центр, де вирощують саджанці плодових і декоративних дерев, квіти, а також огірки й помідори.

— Все це потребує багато праці, адже, щоб саджанця продати, він має три роки рости, — розповідає пані Івона. — Біля нього потрібно багато ходити. Доглядаємо теплиці — там городину потрібно поливати. Дбаємо, щоб саджанці мали хорошу кореневу систему, щоб приймалися, бо головне для нас — не втратити клієнтів.

На ринки своєї продукції садівники не вивозять, бо, по-перше, далеко, а по-друге, дорогою багато деревець пошкоджується.

— Можна доставити на ярмарок два-три сорти, — продовжує господиня, — а я на ділянці вирощую 350. І вже тут людина має вибір — візьме собі скільки хоче та які хоче. Кожного року ми стараємося впровадити якісь нові види, щоб було чим подивувати і що запропонувати, бо городній центр не фабрика чи завод, де все випускають під шаблон.

Як розповіли садівники, в основному привозять розсаду, особливо балконних квітів, а також саджанці з Голландії. Проте, буває, не все у нас приймається. А ще в Україні пані Івона спостерегла погану тенденцію, коли основну роль при купівлі відіграє не сорт чи якість, а лише ціна. На запитання, чи рекламують якось свою продукцію, пояснила, що це не допоможе, якщо товар буде поганим. Тому найкраще, переконує, коли покупець приїде, сам подивиться і потім розкаже іншим.

Однак не всі в селі дружелюбно сприйняли нових мешканців із сусідньої держави.

— Можливо, через те, що працюємо на їхній землі, — міркує пані Івона. — Але ж нам її виділили тут законно, маємо всі необхідні документи. Проте дехто не зважає, що це наша територія, і он там зробили дорогу, — показує рукою через подвір’я, — он там сміття висипають.

Загалом у них є багато претензій до тутешнього порядку. Адже стикалися з чергами у чиновницьких кабінетах, зі зверхнім ставленням владців. І хоч, кажуть, за десять років багато чого змінилося на краще, та бардак лишився.

— Дуже мало світла, — перелічує господиня, — ліхтарі є, але вони чомусь вимкнені, сміття викидають у ліс, по ровах. Ніхто такого в Європі не робить, бо це забруднює землю і навколишнє середовище. Тут же на все це дивляться діти і так виховуються. Як на мене, то біля кожного будинку має стояти смітник, а централізована служба повинна вивозити відходи, за що їй кожен і платитиме. У Польщі, наприклад, якщо сніг біля твого помешкання не відкинутий, то ти маєш штраф, якщо безлад на подвір’ї — також. За всім цим дивиться місцева поліція. Тому спочатку потрібно навчити людей порядку внизу, починаючи від села, а потім вимагати його від вищих щаблів суспільства. Нічого не вийде з того, якщо поміняти уряд чи президента. Міняти потрібно всю систему, починаючи від місцевих влад.

Прагнення українців жити у європейській державі Вжешневські схвалюють, однак переконують, що підписання Угоди про асоціацію — це ще не вступ у Євросоюз. Із прикладу Польщі знають, що шлях до цього довгий.

— Ніхто не прийме Україну до Унії, поки Україна не прийме відповідних законів, які відповідатимуть унійним, — каже пан Казімєж. — А це забере як мінімум років десять. І лише після вступу в Україні все зміниться кардинально. Ми хочемо, щоб українці жили добре. Тоді й нам тут буде добре.

До себе на батьківщину Вжешневські їздять приблизно раз на два місяці. Є потреба частіше, однак через черги на кордоні мандрівки для них перетворюються на проблему.

— Інколи стоїмо 12 годин у черзі, — бідкається пан Казімєж, — і це з вини поляків. Так не повинно бути, що одну машину відправляють 15–20 хвилин, а іншій треба чекати годинами. У цю ситуацію має втрутитися польський уряд. Потрібно на годину-дві заїхати до Польщі, а в черзі стоїмо десять годин! Тому бажання їхати зникає.

Щодо планів на майбутнє, то «польські волиняни» хочуть і надалі розвивати своє господарство у Війниці. Мріють, щоб їм дозволили взяти в оренду землю за їхнім будинком.

— Нам пропонували далеко у полі, — каже пані Івона. — Однак хто там її пильнуватиме? Маємо план розбудови теплиць на двох гектарах землі, а зараз вони розміщені на 30 сотих. Кажуть нам, що та земля — то пасовище, але там вісім років корови не пасуться, просто облогує. Ми ж за неї платитимемо податок, і з того буде вигода. Також готові давати кошти і на розвиток села, і на школу, і на вулиці.

Розмовляють пані Івона та пан Казімєж тільки польською мовою, хоча українську прекрасно розуміють. Кажуть, ніколи не відчували мовного бар’єра в спілкуванні чи то з клієнтами, чи то з односельчанами. А от їхній син Міхал, який із першого класу ходить до школи у сусідньому селі, а зараз — у десятому, «настільки добре вивчив мову, що краще розмовляє, як деякі українці».

Поцікавились, як польські господарі відпочивають. Можливо, влітку на море їздять?

— Якщо цілий тиждень працюємо, то в неділю стараємося навести порядок у хаті й поспілкуватися з сином, бо на це завжди часу не вистачає, — відповідає пані Івона. — А у відпустці вже дванадцять років не була. Немає такої можливості. Якщо хочеш нормально працювати, то часу на відпочинок нема.