У пам’ять про польського лікаря жителям Кисилина влаштували безкоштовний медогляд

Минулої суботи у село Кисилин Локачинського району з благодійною місією приїздили лікарі-практики (з обласної та Луцької міської лікарень), що є членами Волинського товариства лікарів польського походження. Вони безкоштовно оглянули всіх, хто звернувся по медичну допомогу, надали консультації. Прийом пацієнтів у приміщенні школи проводили хірург, невропатолог, педіатр, отоларинголог і кардіолог. Найбільша черга вишикувалася до кардіолога, де пацієнтам міряли тиск, робили кардіограму. Про те, чому для візиту обрали саме Кисилин, «Відомості» поспілкувалися з заступником голови товариства лікарів польського походження Олександром Щуруком.

— Перше завдання нашого товариства — об’єднати лікарів, які мають польське коріння або й не мають, для підвищення їхнього фахового рівня, — розповідає про організацію Олександр Зіновійович. — Друге — проведення благодійних оглядів населення. Так, ми вже побували у Замлинні, Здолбунові (Рівненська область), Олиці, а тепер — у Кисилині. По-перше, село віддалене від районного й обласного центрів, людям важко добиратися до лікарень, а по-друге, цей виїзд ми присвячуємо пам’яті польського лікаря Леопольда Дембського, який тут жив, працював і трагічно загинув у 1943 році.

Після прийому пацієнтів лікарі відвідали могилу свого колеги, яка розміщена на старому польському кладовищі у Кисилині. Старожили села, що колись мало статус містечка, ще пам’ятають Дембського та його дружину, яка була медсестрою. Їхній син Володимир у 2006 році опублікував книжку про Кисилин під назвою «Було собі містечко». А у 2009-му зняв документальний фільм із однойменною назвою, який розповідає про Кисилин і про трагедію 11 липня 1943 року. Музику до цього фільму написав син Володимира — Кшесимир Дембський — відомий польський композитор.

— Ми організовуємо та беремо участь у конференціях і семінарах із участю польських і українських спеціалістів, де обмінюємося досвідом, — веде далі Олександр Щурук. — Порушували, зокрема, тему паліативної медицини, що вирішує проблеми створення належних умов смерті людини. Немічних, хворих на СНІД, онко, туберкульоз, тих, хто не має рідних. За кордоном, і в Польщі зокрема, цьому приділяється велика увага. Вважається, що людині потрібно створити умови не тільки для якісного народження, життя, а й для смерті. Була конференція щодо туберкульозу, бо, як знаєте, існує його епідемія в Україні. Була конференція щодо методів лікування глухоти, опікових травм. Із участю лікарів, священиків, правників обговорювали етичні питання абортів та евтаназії. Організовуємо освітні виїзди до Польщі — це змінює ментальність лікарів, вони вже не мислять радянськими категоріями, а починають розуміти, як має бути правильно, цивілізовано. Якщо сидіти на одному місці, варитись у власному соку, то розвитку нема. Лікареві потрібно десь їздити, щось читати, щось вчити. У Києві також потужна база для навчання, проте завжди варто з чимось порівнювати. Я як ЛОР-лікар їздив на конгрес товариства отоларингологів у 2010 році у Варшаву, де зібралися спеціалісти-поляки, які свого часу пороз’їжджалися по цілому світу, а це Нью-Йорк, Берлін, Сідней і так далі. Таким чином в одному місці можна було дізнатися про світовий досвід отоларингології, а це знання значні.

— Ви часто буваєте у Польщі. Скажіть, наша медицина дуже відстає від європейської? — цікавимося у лікаря.

— У нас реформи тільки починаються, а у Польщі вже відбулися 15 років тому, — пояснює Олександр Зіновійович. — Там трохи інші фінансові відносини між лікарем і хворим, оскільки існує страхова медицина. У цьому є значні переваги і маленькі недоліки. Переваги — ні пацієнт, ні лікар не обмежують себе у наданні допомоги. Тобто пацієнт, який мешкає у Польщі, щомісяця сплачує певний відсоток на страховку: хтось платить сам, за когось — держава. Тож його не стримує фінансове питання, коли він іде у лікарню. Йому не болить голова, де візьме кошти на медикаменти. Так само і лікаря не стримує фінансове питання, оскільки він має у своєму розпорядженні будь-які препарати, сучасне діагностичне обладнання і про економію не думає. Є й недоліки: якщо хворий іде до вузького спеціаліста, то спочатку повинен потрапити до сімейного лікаря. А до вузького, наприклад кардіолога, існує черга, треба чекати кілька місяців, але це якщо пацієнт лікується за рахунок страховки. Поляки та німці вважають це невеликим недоліком.

На запитання, чи хотів би він працювати у Польщі, адже там і зарплати вищі, і система охорони здоров’я налагоджена, відповів, що не все так просто.

— Польща — одна з європейських країн, де найважче стати лікарем, — пояснює. — Там, по-перше, треба підтвердити диплом, спеціалізацію, пройти їхню спеціалізацію. Це легше зробити навіть у Німеччині. Хоча, звичайно, польський лікар забезпечений і ставлення до нього зовсім інше — і з боку держави, і з боку суспільства. Крім того, ще одна різниця — в Україні, щоб стати лікарем, достатньо провчитися шість років, плюс інтернатура півтора чи два роки, а у Польщі інтернатура триває сім років. Тому там лікар починає самостійно вирішувати питання й ставити печатку вже у поважному віці.