Малокомплектні сільські школи «з’їдають» більше 30 млн грн на рік

Нинішня демографічна ситуація в Україні вимагає змін у структурі шкільної освіти. Через низьку народжуваність більшає малокомплектних класів. Особливо гостро ця проблема стоїть у сільській місцевості. Загалом в Україні налічується чотири з половиною тисячі малокомплектних шкіл. На Волині таких є 153. Для міських жителів видається незвичним той факт, що у класі може бути не 25–30 учнів, а всього два, через що, приміром, початкові класи змушені навчатися разом на окремих предметах. Чиновники бідкаються: утримання таких шкіл фінансово обтяжливе, тому шукають шляхів переконати селян у доцільності їх закриття. Як насправді живеться малокомплектним школам і які плани щодо них в обласного управління освіти, дізнавалися «Відомості».

За словами заступника начальника обласного управління освіти Юліана Таранчука, на Волині, як і загалом по Україні, втілюється план Міністерства освіти з «укрупнення» шкіл. Так, минулого року припинили свою роботу чотири школи — у селах Кречів Іваничівського району, Борщівка Ковельського, Чмикос Любомльського та у селі Растів, що на Турійщині. Учні цих освітніх закладів переведені у більші школи, до яких добираються шкільним автобусом.

Юліан Віталійович каже, що рішення про закриття школи ухвалюється громадою, та переконує: жодна школа на Волині не була зачинена за забаганкою чиновників, мовляв, усі розуміють, що школа у селі — це не лише осередок освіти, а ще й культури, гуртування селян.

— Однак видатки на утримання малокомплектних шкіл не зменшуються з кількістю учнів, навпаки, через корегувальні коефіцієнти розрахункових формул школи стають фінансово обтяжливими для місцевих бюджетів. Крім того, малокомплектні заклади непривабливі для молодих учителів, а через нестачу кадрів педагоги-пенсіонери змушені викладати учням по кілька предметів, що негативно впливає на якість навчання, — каже Юліан Таранчук.

Щоб не бути голослівним, чиновник назвав цифри. Якщо норматив бюджетного забезпечення одного учня на рік становить 8 тисяч 122 гривні, то мала кількість школярів призводить до того, що ця сума збільшується у кілька разів. Найбільше коштів витрачається у школах Любомльського району, де один учень початкової школи обходиться бюджету в 26,2 тисячі гривень, у Маневицькому районі — 23,6 тис. грн, у Луцькому — 19,6 тис. грн, у Горохівському — 19,4 тис. грн, у школах Ківерцівщини — 17 тисяч гривень. Видатки на утримання учнів старших класів у сільських школах дещо менші, ніж у початкових класах, але все одно набагато перевищують норматив.

Вартість утримання малокомплектних шкіл у 2012 році сягнула 31,6 мільйона гривень.

— Укрупнення шкіл себе виправдовує. По-перше, діти отримують якісну освіту, а ті кошти, які ми «спалюємо», обігріваючи повітря в порожніх класах, можна вкласти в ремонт сільської дороги, в комп’ютери, автобуси, мультимедійні комплекси, — переконаний пан Таранчук.

Щоб з’ясувати, чим насправді живе малокомплектна школа, «Відомості» навідалися до навчального закладу І ступеня, що в селі Озерце Ківерцівського району. Навчається у ньому шестеро учнів — по два у першому, третьому та четвертому класах. Невеличких класних кімнат усього дві. В приміщенні тепло, чисто, зроблений ремонт. Школярі навіть носять змінне взуття. Примітно, що навіть у такій невеличкій школі учні одягнені у шкільну форму.

Працює у школі всього два учителі — вони і фізкультуру проведуть на вулиці, й на баяні зіграють, і каліграфії та математиці навчать, ще й покажуть, як на комп’ютері працювати. Вчителька англійської мови зайнята у школі частково, маючи всього дві години. Директор, вона ж і «універсальний» учитель, Валентина Савонюк одразу похизувалася: їхні школярі розумники ще ті — у всіляких конкурсах районного рівня посідають призові місця, а троє з чотирьох учнів 3-го та 4-го класів — відмінники.

— Через те, що у класі всього по два учні, йде індивідуальна форма навчання — вчитель встигає приділяти увагу кожній дитині. Протягом одного уроку, приміром, математики школяр відповідає кільканадцять разів. Завдяки цьому учень просто не може щось упустити чи чогось не знати, — розповідає пані Савонюк.

І в 1969-му, коли навчальний заклад уперше відкрив двері для школярів, їх було небагато — всього по дев’ять діток у класі. Зазвичай мінімальна кількість дітей у школі становила 15 осіб, а от три роки тому почався критичний недобір учнів. За підрахунками директора, школа мала б ще шестеро діток, які мешкають в Озерці, але їх батьки возять до луцьких навчальних закладів або в Жидичин.

Ведуть у школі статистику, згідно з якою малу кількість учнів слід чекати ще рік, а далі їх щороку більшатиме — до восьми, десяти школярів у кожному класі.

Стосовно переведення учнів до Жидичинської школи І–ІІІ ступенів, то Валентина Романівна, звісно, проти. Таку ж позицію обрали батьки учнів і навіть сільський голова. І на це у них, за словами директорки, є вагомі причини.

— У травні цього року відділ освіти пропонував нам перевести дітей у Жидичин, їх би забирав шкільний автобус, але громада згоди не дала. Ми спочатку тішилися такою ідеєю, навіть хотіли батьків переконати, але минуло тільки два місяці з початку навчального року, а обіцяний шкільний автобус уже заправляти нічим, у районного відділу освіти немає грошей на пальне. Тому тепер ми розуміємо, що вчинили правильно, бо моторошно стає лише від думки, що дитина буде добиратися до школи у дощ чи сніг за 12 кілометрів. Я вважаю, що школа, навіть із невеликою кількістю учнів, потрібна у селі, — повідала Валентина Романівна.

Поскаржилися педагоги й на заробітну плату. Кажуть, що цьогоріч кількість годин на трьох учителів незаконно скоротили з 35 до 22.

— Йде грубе порушення Конституції, де чітко говориться, що на кожного учня треба виділяти не менше п’яти вчительських годин. У нас шість учнів, то й годин мало б бути 30. Два вчителі, які працюють у школі постійно, отримують зарплату технічного працівника, — розповідає пані Савонюк.

Однак у Ківерцівському районному відділі освіти «Відомостям» повідомили, що утримання Озерцівської ЗОШ у 2012 році обійшлося у 145 тисяч гривень, 136 із яких — оплата праці, грубо кажучи, трьох із половиною працівників школи.

Поцікавилися ми у директорки, чи пропонували їм роботу в разі переведення учнів до школи в Жидичині. Валентина Романівна каже, що пропонували й заробітна плата там була би більшою, проте, запевняє, навіть через це вони з колегою не хочуть покидати рідну школу, мовляв, згідні й надалі працювати на ентузіазмі.

— Державі не треба скаржитися, що таку школу важко утримувати. Хоча й кажуть, що на нас витрачають великі кошти, я підрахувала, що ми в опалювальний сезон витрачаємо 6,5 тисячі гривень на брикет, плюс є витрати на електроенергію. В середньому на місяць нам виділяють 50 Вт електроенергії, ми не завжди її використовуємо, — резюмувала директор початкової школи.

На прикладі цього навчального закладу припускаємо, що ситуація схожа і в інших 152 малокомплектних школах. Їх громада відстоюватиме до останнього, не задумуючись над тим, у скільки мільйонів «влітає» бюджету утримання таких осередків освіти.

Не залишається нічого, як побажати різкого наповнення класів, бо інакше міністерське «укрупнення» таки торкнеться кожної сільської школи. А беручи до уваги економічну ситуацію в країні та вельми скупий бюджет, вочевидь, трапиться це набагато раніше, ніж село масово задзвенить дитячими голосами.