Половину сучасного Луцька збудували поляки

Луцьк у погоні за європейським досвідом активно забудовується, вільної землі у місті практично не лишилося. Тільки-от біда — більше мова йде про самовільні добудови, ніж про масштабні архітектурні проекти, які мали б окультурити вигляд міста. На початку ХХ століття та в його середині забудова проводилась зовсім по-іншому. Пригадати недалеке минуле і кілька історичних фактів із життя Луцька нам допоміг архітектор Святослав Сухоставець, який протягом 1969-1974 років працював в обласному управлінні архітектури, далі — у проектних організаціях Луцька.

— Всі будинки класичного стилю і конструктивізму, які зараз є окрасою міста, збудовані з ініціативи поляків, хоча більшість містян думає, що це все постало у радянські часи, — розповідає Святослав Васильович. — Обласний центр Волині з 1921 до 1939 року перебував у складі Польщі. Тоді було збудовано 8 банків, зараз це приміщення Будинку офіцерів, філії Національного банку, центральний офіс страхової компанії «Оранта», магазин-ресторан «Діва», краєзнавчий музей. Також поляки збудували поштамт на вулиці Кривий Вал. На його фасаді красувався гербовий орел, та його зрубали в 1946 році. Тоді ж були прокладені мережі водопостачання і каналізації, побудовано дві електростанції, прокладалися нові й покривалися бруківкою центральні вулиці. У Луцьку з'явилося шість лікарень, у тому числі туберкульозний диспансер і медичний заклад у Липинах. Побудували велотрек (зараз — стадіон «Авангард»), спортзал із басейном (нині — юнацько-спортивна школа), міст Бена, Братський міст, кінотеатри «Батьківщина», «Мир», «Зміна», провели реконструкцію лялькового театру.

Пришвидшували розбудову, за словами Святослава Сухоставця, військові потреби. — Мало хто знає, що з 1935 по 1939 рік у Луцьку працював другий на території Польщі танковий завод. На ньому збирали надлегкі танки «7ТБ» — на той час найкращі у світі. Правда, жоден танк до сьогодні не зберігся. Коли прийшли совєти і побачили, що виробництво налагоджене на найвищому рівні, не зруйнували завод, а перетворили його на авіаремонтний, який існує досі, — це «Мотор». Біля «Променя», у приміщенні, де зараз працює СБУ, до 1917 року стояли в ангарах дирижаблі, які бомбили Берлін. А на розвороті з вулиці Винниченка була казарма для льотчиків. Із літунами пов'язана ще одна історія — з часів Першої світової війни на території нинішньої ЗОШ №5 та пожежної частини було кладовище, де ховали виключно льотчиків різних національностей. Радянська влада бульдозером все зрівняла з землею, рештки закопали на нинішньому проспекті Соборності, поблизу «Там Таму». Гордістю Луцька тих часів можна назвати радіостанцію. На Гнідаві стояли дві вежі висотою 120 метрів кожна. Працювала ця радіостанція, яка також слугувала телевізійною антеною, протягом 1939-44 років, її підірвали німці. До речі, різні джерела стверджують, нібито перша телепередача відбулася у 1940-му в Харкові, коли у нас телесигнал зі Львова прийняли у січні 1939-го. Тоді проводився експеримент — сигнал мав дійти до Кракова, але піймав його Луцьк. Треба пам'ятати, що все це робилося у зруйнованій війною країні, до того ж у часи першої світової кризи, — наголошує архітектор. — А які вагомі об'єкти з'явилися у Луцьку за часів незалежності? Кілька пам'ятників, заправки і гіпермаркет.  Але якщо вже не хочемо переймати досвід поляків, то можна звернутися до радянських зодчих, здобутками яких ми користуватимемося не одне десятиліття.

— Найвизначнішим із тодішніх архітекторів був Володимир Бородін, який спроектував комплекс площі, де зараз стоїть пам’ятник Шевченкові, головний корпус ВНУ (обком партії) і будинковий ансамбль навколо, — пригадує Святослав Сухоставець. — Варто також згадати Василя Маловіцу, якому належить ідея 33-го мікрорайону. За неї він отримав премію. Василь Кузьмович, за освітою і за покликанням — художник, працював у Волинському обласному відділі у справах будівництва і архітектури на посаді старшого архітектора. В книзі «Архітектурно-історичний нарис Луцька» можна прочитати: «Проект 33-го мікрорайону є прикладом якісно нового підходу до забудови, що був незвичний не лише для Луцька, а, мабуть, і для всього Союзу. Типові секції з трибічним блокуванням з'явилися в каталогах на 15 років пізніше, в 1970-ті роки. Продовжуючи список будинків за проектом архітектора Маловіци, зустрінемо школу-гімназію №4, Палац учнівської молоді, Будинок політосвіти (зараз — історичний факультет ВНУ)».

— У планах 33-го мікрорайону були громадські туалети і магазини, нормальні дороги, але в радянські часи, як відомо, на всьому економили… Крім того, нема доступу до інженерних мереж, — продовжує Святослав Васильович. — Болить мені душа і за Варшавський ринок, який постав за моїм проектом у 1986 році. 8 гектарів, які я запланував, було зроблено, стоянка на 2,5 тисячі автомобілів. Вигляд базару спотворився з часом, коли там почали хаотично будувати кіоски, магазинчики.

Торкнулися в розмові і актуальної теми Генерального плану розвитку міста, який затвердили минулого року. — У 1978 році був прийнятий Генплан із розрахунком на 30 років і на 300 тисяч населення, а в Луцьку зараз — 200 тисяч, тобто є резерв, — каже Святослав Сухоставець. — Новий Генплан, на мою думку, не потрібен, хтось просто відмив гроші. Будівельні норми залишилися такими ж, як у 1978-му. А якщо вкрай необхідне розширення міста, то воно можливе за рахунок земель несільськогосподарського призначення населених пунктів, які не межують безпосередньо з Луцьком. Наприклад, це села Сапогів і Борохів. Будувати там слід не котеджі, а спальний район з інфраструктурою — лікарнями, магазинами, театрами, школами. Таким чином можна вирішити квартирне питання багатьох лучан.

Планів у Святослава Сухоставця багато, та, нарікає досвідчений архітектор, нинішні зодчі міста до його слів не дослухаються, а власних перспективних проектів запропонувати не можуть.