Про кожну свою світлину Владлен Дроботько може розповідати цілі історії

Нещодавно вийшло друком перше видання проекту «Кращі світлини фотографів України». Неймовірно приємно було побачити серед 15 іменитих українських фотографів і волинянина Владлена Дроботька.

На його знімках десятки кадрів із мотогонок, сотні цікавих людей, паради, фестивалі, змагання. Ці кадри — наче пазли з історії життя Луцька та Волинського краю.

Про кожну свою світлину фотограф може розповідати цілі історії, немов цей момент був зловлений учора, а не кілька десятків років тому. А якби свого часу до рук інструктора з фізкультури випадково не потрапив фотоапарат «Мир», цих зупинених миттєвостей могло б і не бути.

— За освітою я вчитель фізичного виховання. В часи, коли працював інструктором із фізкультури на цукровому заводі, до моїх рук випадково потрапив фотоапарат «Мир», — оповідає Владлен Іванович. — Зйомка мене захопила, почав багато фотографувати, навчатися чомусь. Згодом дорога завела мене в луцький фотоклуб «Промінь», і вже там разом із колегами продовжував опановувати мистецтво фотографії. Так просте захоплення переросло в улюблене заняття. Для мене фотографія — це хобі, праця аматора довжиною в 40 років.

Сюжети знімків митця захоплюють і переносять у місце та час, де було зроблено фото. Чого лише варті світлини з міні-серії «Незахищена старість». Ось зморщена бабуся несе в руках скупий урожай дрібної, як сльози, картоплі, а ось ця ж старенька, опершись на тин, позує фотографу, але без натягнутої усмішки, а з тим же сумом в очах.

Не менш цікаво переглядати фотокартки, де зображені сивочолі ветерани.

— Якось наша влада виявила бажання надрукувати альбом із моїми фотографіями ветеранів. Але, на жаль, щось так і не склалось із виділенням коштів. Я на це не образився, бо мені слава і визнання ні до чого, а от ветеранів шкода: для них та їхніх нащадків це було б доброю згадкою, — ділиться Владлен Іванович.

Особливе місце в творчості Владлена Дроботька посідає зйомка мотокросу. Фотограф із захопленням розповідає, як у 70-ті роки знімав гонки у Латвії. Тоді змагання мотоциклістів збирали не лише спортсменів із усіх куточків Союзу, а й фотографів, які після перегонів влаштовували бліц-турніри, переможцем яких доводилось бути і йому. А нещодавно у Рівному відбулася презентація виставки світлин із мотокросу «Вадугунс» на трасі «Білий олень», відзнятих у 1977–1984 роках у Латвії. Ті кадри вражають динамікою, емоційністю, цінністю миті, здається, що деякі з них знімали мало не з-під коліс мотоциклів.

Попри поважний вік, Владлен Іванович і зараз інколи фотографує мотокроси. Так, минулого року заради вдалого кадру обрав небезпечне місце і в результаті повернувся додому з поламаною рукою.

— Це було на мотокросі в Ковелі. Я довго ходив, шукав вдале місце для зйомки. Врешті ніби знайшов унизу підйому, тільки став «пристрілюватись», як по самому краю траси мчать два гонщики. І раптом один із них летить донизу, прямо на мене… Далі я вже не зрозумів, що сталося, — розповідає фотограф. — Піднявся з неймовірним болем у передпліччі, а про себе подумав: «Господи, дякую, я ще живий». Якби гонщик тоді вдарив мене в голову, це була б моментальна смерть, а так обійшовся лише переломом. Після цього випадку ще й досі рука добре не піднімається, хоча щодня розробляю її.

До речі, спорт Владлен Іванович не лишає й дотепер. Каже, щоб увесь день почуватися «на ура», щоранку займається по півтори години. Кожну вправу — чи це звичайні присідання, чи піднімання гантелей — повторює по 100 разів. Так само не полишає майстер і фотоапарат, намагається не пропустити жодної визначної події в місті, натхненно шукає сюжети для нових світлин. До слова, Владлен Іванович фотографує лише на плівку, та й іноді чорно-білі фотографії, як у старі часи, друкує у ванній кімнаті.