Пам’ятка архітектури втрачає автентичність через реставрацію

Будинок Пузини, що на вулиці Кафедральній у Луцьку, — національна пам’ятка, яка вже давно потребувала реставрації. І минулого року, здавалося, сталося диво — міський голова дав обіцянку довести будиночок поруч із замком до ладу. Зважаючи на вкрай занепалий стан Старого Луцька, новина вселяла надію, що про історичні будівлі почали дбати. Ще б пак — на реставрацію пам’ятки виділили 345 тисяч гривень. Але тішилися цим недовго — доки видними не стали результати ремонту. Місцеві краєзнавці й історики нарікають: так звана реставрація призвела до втрати пам’ятки, позаяк будинок 16 століття накрили черепицею, змінили форму вікон, а фундамент оздобили «рваним каменем».

Як розповів керівник Комітету захисту національної спадщини Волині Ігор Левчук, іще з самого початку ремонтних робіт було з’ясовано, що документація, згідно з якою відбувається реставрація будинку, не відповідає нормам.

— Реставрацію пам’яток архітектури, — каже Левчук, — згідно з законом, необхідно здійснювати, керуючись Державними будівельними нормами В.3.2-1-2004 «Реставраційні, консерваційні та ремонтні роботи на пам’ятках культурної спадщини» та ДБН А.2.2-6-2008 «Склад, зміст, порядок розроблення, погодження та затвердження науково-проектної документації для реставрації об’єктів нерухомої культурної спадщини», але у Волинській філії Державного науково-дослідного та проектно-вишукувального інституту «НДІпроектреконструкція» в основу чомусь поклали ДБН А.2.2-3-2012 «Склад, порядок розроблення, погодження та затвердження проектної документації для будівництва», що визначені для звичайного будівництва.

Зважаючи на це, питання про тимчасове призупинення реставраційних робіт будинку Пузини три рази порушували на консультативній раді з питань збереження культурної спадщини при управлінні культури і туризму ВОДА, проте тричі вони не були зупинені. За словами пана Левчука, Комітет захисту національної спадщини двічі передавав у облдержадміністрацію повідомлення з обґрунтуванням виявлених порушень, але реагувань теж не відбулося. Крім цього, консультативна рада доручала і Луцькій міській раді зупинити роботи до часу вивчення їх законності, але реакції також не було. Тож роботи тривали, а історики, краєзнавці й археологи лише з сумом констатували, як потрохи власне від пам’ятки не лишається нічого.

У кінці грудня минулого року огляд будівельно-ремонтних робіт у будинку Пузини здійснили директор державного підприємства «Волинські старожитності» Олексій Златогорський, його заступник Сергій Панишко та кандидат архітектурних наук, науковий співробітник Інституту українознавства імені Крип’якевича Національної академії наук України, член Міжнародної ради пам’яток і визначних місць Юрій Лукомський. Результатом їхньої роботи став висновок, що реставраційні роботи не відповідають вимогам законів «Про охорону культурної спадщини» та «Про охорону археологічної спадщини». «Їх проведення, — йдеться у висновку, — за відсутності фахового нагляду призвело до пошкодження пам’ятки. Внаслідок цього було значно спотворено її автентичний вигляд, а внесені негативні зміни призвели до псування та знищення її елементів і втрати архітектурної та наукової цінності».

При огляді пам’ятки фахівці виділили низку недоліків у проведенні реставрації. Зокрема відзначили, що перед початком реконструкції будинку Пузини не було здійснено археологічних і науково-технологічних досліджень. Зауважили й ту ж саму невідповідність ДБН, згідно з якими відбувалася реставрація. Більше того, архітектор і археологи вказали на те, що під час ремонту пам’ятки необґрунтовано змінювали її вигляд. Так, дах перекрили металочерепицею, що аж ніяк не відповідає історичній епосі, в якій був зведений дім.

— Дах у 16 столітті, найімовірніше, був ґонтовий або ж солом’яний. Але, звісно, він набагато дорожчий, аніж та металочерепиця, яку встановили, — коментує Ігор Левчук.

Відмітили фахівці й те, що при реставрації пам’ятки були зменшені вікна шляхом закладання нижньої частини прорізів сучасним муруванням. Була змінена й конфігурація вікон у мурованій частині будівлі, які з прямокутних стали склепінчастими, та ще й із золотими пластиковими поперечками.

— Вставили аркові вікна, що не мають жодного історичного підтвердження, — додає до висновку науковців Левчук. — Штукатурку накидали просто на гнилі стіни. Коли ми зайшли всередину, то побачили, що в людей стеля фактично висить. Укріплення будинку, згідно з проектом, мало бути, але його ніхто не проводив. А стіни продовжують тріскати від прикріпленої до будівлі бутафорної стіни від В’їзної вежі замку.

Всі відповіді чиновників щодо непрофесійної реставрації національної пам’ятки зводяться до того, що будинок Пузини нині перебуває у приватній власності. Мовляв, те, що його взялися ремонтувати за кошти міського бюджету, й так добре, бо це взагалі мали б робити власники.

Начальник управління капітального будівництва Луцькради Леонід Карабан розповів, що реконструкції передували всі необхідні документи. Так, спершу було реставраційне завдання, на основі якого і розробляли проект, завізований у Міністерстві культури України та Міністерстві регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства.

Чиновник закидає, що доки будинок стояв і розвалювався, то ніхто ні на що не нарікав, а як тільки почали щось робити — посипалися звинувачення. Частину з них він називає необґрунтованими, мовляв, дорікають, що роблять не так, як слід, а в свою чергу ніхто не пробував з’ясувати, яким будинок був раніше. Правду кажучи, дивні слова від чиновника, що відповідає за реставрацію, адже кому, як не йому, варто було таки поцікавитись історичним виглядом будівлі.

— Ну покрили черепицею, то й що? Я глибоко переконаний, що це довговічніше, ніж ґонт, і в рази дешевше. Адже сьогодні ґонт знайти не так просто — треба їхати аж на Закарпаття, — прокоментував доцільність металопластикового даху Леонід Карабан.

Хоч як дивно, чиновник погодився з тим, що частина будинку Пузини таки прогнила.

— Так, із одного боку дійсно прогниле дерево, та щоб його реставрувати, треба було повністю знести частину і побудувати нову, теж дерев’яну. Така реконструкція коштувала б кілька мільйонів. А в нас не було таких коштів, — зазначив Карабан.

А от нарікання на зміну форми вікон він вважає взагалі необґрунтованими. За його словами, перед розробкою проекту реставрації було проведено обстеження будинку та з’ясовано, що раніше вікна таки мали аркову форму, про що свідчили овальні ніші в стіні. Єдине, з чим чиновник погоджується, — те, що замість вставлених у вікна золотистих пластикових втулок мали б бути дерев’яні.

— Те, що є тріщини, ми теж не заперечуємо, — каже Карабан. — Ми ж не здали об’єкт в експлуатацію, роботи ще продовжуються, маємо ще здійснити укріплення. Не завершили реставрацію лише тому, що були затримки з платежами. Сьогодні маємо ще 85 тисяч. Думаю, що ми її закінчимо й усе буде нормально.

Оскільки будинок Пузини перебуває в межах Державного історико-культурного заповідника «Старий Луцьк», ми вирішили поцікавитись у його директора Павла Рудецького, чи не вважає він, що пам’ятка втратила свою автентичність.

— Я вам скажу таку річ, що будівля 16 століття, але до 20 століття вона не раз перебудовувалась і переплановувалася, — зазначає Рудецький. — Перед реставраторами стояло питання не зробити пам’ятку такою, як вона була в 16 столітті, бо ми не маємо ні зображення з тих часів, ні якихось розмірів чи описів будинку. До 20 століття він дійшов уже перебудованим, і якщо ми будемо переробляти його на лад 16 століття, то це буде вже нова будівля. Тоді, за Законом України «Про охорону культурної спадщини», вона втрачає предмет і ознаки пам’ятки і знімається з реєстру. В нашому ж разі йшлося про те, щоб зберегти ту будівлю, яка є на сьогодні. Я вірю, що там можна було використати більш відповідні матеріали, проте, думаю, виходили з тих коштів, які були виділені. Тож маємо те, що можна було зробити на ці гроші. Вважаю, що пам’ятка перекрита, збережена від руйнування. Все-таки того негативного враження, яке вона справляла на людей, що приходили на Замкову площу, не буде.

Тож випливає, що реставрували один із найстаріших будинків Луцька як-небудь, аби лише вкластись у виділену суму, а не ставлячи за мету збереження пам’ятки.