Дмитро УРАЄВ: Палац культури має існувати для людей, а не бути законсервованим закладом, який просто прикрашає Луцьк

Дмитре, Ви нещодавно повернулись із зони бойових дій. Які, на Вашу думку, причини війни на Сході?

Коли я був у зоні проведення АТО і безпосередньо в зоні бойових дій, я побачив, так би мовити, “культурне підґрунтя” конфлікту, а точніше — його відсутність. Натомість очевидними були причини, що сприяли розвитку протистояння. У зоні проведення АТО — на підконтрольній нам території в Донецькій і Луганській областях — немає майже нічого, що могло б бути розцінене як підтримка української культури, нації та держави. Люди там наодинці зі своїми проукраїнськими настроями і корінням. Вони, можна сказати,  живуть на території “пострадянського заповідника”.

Чи важко було в один момент усе залишити і піти захищати Україну?

Це було необхідно, але це саме той випадок, коли потрібно залишати все і йти виконувати свій обов`язок — захищати державу. Найважче було залишити родину, адже всі справи в порівняні з близькими людьми — ніщо.

Скільки часу Ви пробули в зоні АТО?

Рік і три місяці - в мобілізації, з них 10 місяців в АТО.

Яка була Ваша військова спеціальність і які завдання ви виконували на фронті?

Оскільки  за попередньою військовою спеціальністю я фахівець у галузі радіолокації, то мені випало очолити один із розвідувальних бойових підрозділів. Вважаю, що ми з побратимами успішно виконали своє завдання. Все ж, бойова дружба — це, мабуть, найцінніше надбання, яке залишило яскравий слід у житті та багато в чому вплинуло на подальшу оцінку ситуації в країні та суспільстві.

Нещодавно стало відомо, що Ви подали свою кандидатуру на посаду директора Палацу культури Луцька. Що спонукало це зробити?

Понад 10 років я займався організацією масових заходів — концертних програм, тематичних акцій. Мав тісні стосунки з багатьма артистами, музикантами, творчими колективами із заходу та центру України. Знаю, що стан справ у цій сфері далекий від порядку та досконалості. Культура — це та сфера, яка дуже сильно гуртує націю, і не дарма митців в усі часи або нищили одні, або, навпаки, — підносили інші. У нас зараз митців мало підтримують і здебільшого вони залишені напризволяще.

В Україні, зокрема — на Волині, у Луцьку, людей мистецтва чимало, ми живемо з серйозним культурним багажем, створеним попередніми поколіннями. Та й сучасники не відстають, продовжують творити. Одна із загальних проблем — як у старій приказці: “вміла готувати, та не вміла подавати”. Тобто нам не вистачає так званої  “презентаційної” складової — популяризації, своєчасних прем’єр. Кажуть, що не вистачає майданчиків, де мають виступати артисти, не вистачає виставок і виставкових центрів, не вистачає технічного рівня для того, щоб усі заходи, які стосуються мистецтва, були донесені до молоді та до всіх тих, хто хоче почути та побачити витвори мистецтва. Але ж у нас же є Палац культури — місце, де все має бути зразковим, прикладом для наслідування. Палац культури має існувати для людей, а не бути якимось законсервованим закладом, який просто прикрашає одну з вулиць Луцька.

Як Ви, як спеціаліст в організації концертів та директор продюсерської групи, можете оцінити стан справ у культурній галузі?

Підприємців у галузі надання послуг у сфері культури та театральній концертній діяльності дуже мало, зокрема в Луцьку їх одиниці. І ці люди — здебільшого творчі одиниці, які стали підприємцями, щоб реалізувати свій талант, можливості та творчі напрацювання. Ніяка державна структура, ніякий Палац культури їх до себе не візьме. У нас фактично немає умов, щоб якась державна студія чи Палац культури могли б взяти митця “з вулиці”.

Палац культури — один із тих закладів, який має ефективно працювати в схемі організації масових міських заходів. Будь-яких. Професійна режисура, ведучі, фахові спеціалісти, приміром, зі звуку та світла, — чому вони не мають бути в міському Палаці культури? Майже відсутня студійна робота, не працює студія звукозапису. І саме студійна робота в системі Палацу культури повинна існувати для того, щоб збирати до себе митців.

Зараз митці організовуються самостійно — у  творчі спілки, гуртки та студії. Логічно постає запитання — навіщо тоді потрібен інститут управлінь культури, якщо люди собі самі все організовують. Навіщо тоді ми всі тут є? Давайте просто розійдемось і не будемо морочити один одному голову. А цей палац перетворимо, до прикладу, на музей чи щось інше. Навіщо стоїть такий великий заклад, який не виконує своїх функцій, а громада його утримує?

Якою кількістю митців, якими славиться Луцьк, може на сьогодні похвалитися наш Палац культури? По суті, перелік обмежується кількома танцювальними колективами та ветеранським хором. З іншого боку, велика кількість молодих виконавців народжуються, творять і стають відомими в Луцьку. Як приклад, можна навести “Був’є”, “Фіолет”, “Флайзззу”, “Фрідом”, “Давню казку”, “Ауткрай” чи “Чорні черешні”. Їх багато. Скажіть, у кого з них був сольний концерт в одному з офіційних комунальних залів? Усі вони презентують свою творчість у комерційних клубах і, відповідно, вся молодь спрямована на сприйняття мистецтва тільки в клубах. Зайдіть ввечері в клуб “Оболонь”, “Майдан”, “Базилік” — там купа молоді, і зайдіть у Палац культури — там немає нікого. То до чого ми йдемо? Так, це не замінює одне одним, але ж не тільки їсти в клуби йде молодь. Люди хочуть естетики. Чому піаніст чи колектив легкого джазу не грає на сцені Палацу культури? Зараз це відбувається надто рідко.

Чого, на Вашу думку, бракує культурному Луцьку?

За умов налагодження регулярної співпраці на міжрегіональному та міждержавному рівні Палац культури має бути місцем, де сконцентровані всі зв’язки в культурній сфері. І в будь-який момент Палац культури повинен надати необхідну послугу на належному рівні. Масштабні заходи та приїзди делегацій завжди повинні включати культурну складову і за її забезпечення має відповідати Палац культури. На сьогодні цього не має.

Я не хочу бути підприємцем від культури, я хочу бути в нормальному сенсі культурним функціонером і допомагати піднімати культурний рівень та розвивати Луцьк в культурному плані.

Розмовляв Михайло Гарщаль