Маневицька земля прийняла в свої обійми шістнадцятого воїна-захисника

Страшна війна, яка триває на нашій землі, щодня приносить багато лиха. Рано чи пізно понівечена земля заросте травою, замість зруйнованих відбудуються нові будинки, але, на жаль, уже ніяка сила не зможе підняти з сирої землі загиблих воїнів, які героїчно стримували ворога. 12 березня маневицька земля прийняла в свої холодні обійми ще одного, вже шістнадцятого, захисника рідної землі, годомичівця, військовослужбовця 128-ої окремої гірсько-піхотної бригади Олександра Кінаха.  

Останній дзвінок від Олександра Кінаха дружині Тетяні пролунав ще 17 лютого 2015 року, а потім телефон замовк.

Мотопіхотний підрозділ 128-ої ОГПБ, у складі якого воював молодий чоловік, знаходився поблизу Дебальцевого в с. Ольховатка. Коли ворог замкнув Дебальцівське кільце, обстріли посилилися. Було дуже важко прориватися в сторону Артемівська. Коли бійці все ж пробилися через кільце, вижити вдалось не всім, а годомичівця Олександра Кінаха ні серед живих, ні серед тіл мертвих, які можна було б упізнати, не було.

 Тому й був похований 29 липня 2015 року на Краснопільському кладовищі Дніпропетровської області як тимчасово невстановлений захисник України.  

Олександр Кінах народився в простій сільській сім’ї. Батько, Василь Георгійович, спочатку працював різноробочим у СВК «Годомичі», поки не отримав ІІІ групу інвалідності  загального захворювання. Мати, Марія Миколаївна, була дояркою, а з минулого року стала кухарем дитсадка. Разом із Сашком батьки виховували старшого на рік Віктора та молодшу Вікторію. Дітей з дитинства привчали до праці. Сашко був і за орача, і за сіяча, не соромився з матір’ю проривати буряки, доїти в колгоспі корів.

З великою теплотою пригадали свого учня перша вчителька Тетяна Чирва та класний керівник Людмила Кравчук. За словами педагогів, Сашко хоч і не був зразковим учнем у плані навчання, зате вирізнявся доброю та спокійною вдачею, готовністю прийти будь-кому на допомогу. З його обличчя майже ніколи не сходила легка посмішка. Однокласники любили та поважали Сашка за його добре серце. 

— Як учень Олександр був доволі рухливим, але, водночас, слухняним, — пригадує Годомичівський сільський голова Володимир Бойко, який тоді працював вчителем у школі. — Згодом ця рухливість знадобилась, коли він почав грати в футбол, у тому числі й за сільську команду як лівий захисник. Як багато інших підлітків, Сашко любив техніку. Разом зі своїм братом Віктором часто гасали по вулицях на мотоциклах. Бувало, що мені, вже як сільському голові, доводилось їх трохи заспокоювати. 

Після закінчення школи Олександр вивчився в Колківському ВПУ-24 на водія і в 2008 році був призваний у Збройні сили України.

Гідно відслуживши у внутрішніх військах у м. Сімферополь, молодий чоловік влаштувався на роботу в Луцьку спочатку охоронцем, а потім комірником у торговому центрі «Аванта». Однак не забував рідне село та продовжував грати в сільській футбольній команді.

Друзі-футболісти, які прийшли провести свого товариша в останню земну путь, розповіли, що Сашко був душею їхньої компанії та просто хорошою, веселою людиною. Вони були свідками, як Сашко закохався у дівчину з Копилля, як вони зустрічалися, потім відгуляли в нього на весіллі. Востаннє бачились із товаришем на хрестинах доньки, яка народилась 2 жовтня 2014 року.

Повідали хлопці, що їхній знайомий у Рівному зустрів побратима Олександра зі 128-ої бригади, який розповів, що в день, коли в Олександра Кінаха народилася донька, їм із Сашком, аби вижити, довелося провести дві ночі в кукурудзяному полі. 

Призвали Олександра Кінаха в Збройні сили України по третій хвилі часткової мобілізації 2 серпня 2014 року Маневицько-Любешівським ОРВК. Він був направлений у мотопіхотну частину 128-ої окремої гірсько-піхотної бригади, яка залучалася в АТО на території Донецької та Луганської областей. Будучи помічником гранатометника, побував у с. Щастя, під Станицею Луганською, на блокпостах під Чернухіно та с. Малоорлівка.  

Маленьку доньку Єлизавету Олександру довелось побачити ще раз на новорічні свята, коли приходив у відпустку. Коли звістка про його зникнення дійшла до Годомич, рідні намагались усілякими шляхами дізнаватися бодай якусь інформацію: скрізь телефонували, зв’язувались із волонтерами. Довелося здати аналізи на ДНК, хоч до останнього вірили в те, що їхній рідний Сашко віднайдеться і повернеться додому живим. 

Про те, що аналізи ДНК зійшлися, рідним повідомили ще в липні 2015 року, але надія не полишала й миритися із смертю сина, чоловіка, брата рідні не були готові. 

Час — найкращий лікар душевних ран. Отож рідні все ж змирилися з важкою втратою та прийняли рішення про перепоховання тіла Олександра в рідне село. Віднайшлися небайдужі, які зголосилися доставити труну з Дніпропетровської області.

 

Зустрічали полеглого воїна чи не всі жителі Годомичів, незважаючи на нічну пору. Діставши труну з автомобіля, сельчани на руках пронесли її вулицями до рідного дому героя. Шкільна молодь встеляла дорогу живими квітами.

Ранок 12 березня зібрав ще більшу кількість годомичан, мешканців сусідніх сіл, представників громадськості та влади.

 Плакали рідні, жінки та дівчата, скупі сльози збігали по щоках чоловіків. Важко було дивитися на маму, дружину, сестру, батька, брата, які, напевно, і досі не розуміють, чому саме Сашка немає серед живих.

Тричі холодне повітря пронизали залпи почесної варти, духовий оркестр на честь героя виконав Державний Гімн. Тіло молодого захисника Вітчизни віддали землі. Але Олександр Кінах буде жити вічно в  думках своїх рідних, друзів, бойових побратимів, всіх, хто цінує такі одвічні цінності, як відвага та сміливість.