Тетяна Овсієнко: Якщо старі пісні приносять радість, то я хоч сто разів їх виконуватиму

Донині Тетяна Овсієнко успішно гастролює, записує нові пісні, знімається на ТВ. Вона не боїться конкуренції й експериментів у своїй творчості. Дружить із Лолітою Мілявською та Ромою Архиповим із групи «Челсі». Нещодавно співачці виповнилося 45 років, одначе зупинятися вона не збирається. Навіть планує народити дитину.

— Для мене найстрашніше — сидіння на одному місці й байдикування, — зізнається співачка. — Зараз моя найбільша мрія — знайти ту саму пісню, яку називають хітом. Поки я у пошуках. Ні, не скаржуся на ті пісні, з якими ми зараз їздимо й збираємо зали. Проте хочеться чогось такого суперпозитивного, хочеться рок-н-ролу!

— Здається, через вік ви зовсім не переживаєте…

— Так, 45 років — це просто супер! Усе якось по-іншому цінуєш. А взагалі, чесно кажучи, я про вік не думаю. Скільки призначено, стільки й проживемо. У мене зараз узагалі період, коли хочеться пізнавати щось нове, якось розвиватися. Є гастролі — і добре. А потім зрозуміла, що життя ж іде… А ще через кризу гастролей стало менше. І я замислилася над тим, що треба було б і за себе ще взятися.

— І депресії вас не долали?

— Зізнаюся, років п’ять тому стали в мене з’являтись якісь страхи: а раптом так і залишуся самотня, або ще щось там трапиться. Тому я всіляко їх від себе відганяла! Кращий спосіб знаєте який? У спортзал — і гнати від себе такі думки, сприймати життя з посмішкою й радіти йому. А всі депресії — від неробства. Потрібно не лінуватись, а трудитися. Для мене зараз головне — не відставати від життя. Треба ще чимало чого вивчити, щоби бути героєм для свого сина. Але я хочу ще народити дитину!

— Напевно, доньку тепер хочете?

— Немає значення. Навіть якщо і двійня буде. Це в мене є у планах.

— Тетяно, ви у Києві часто буваєте?

— Хай там що, а для мене це рідне місто, хоч я і з 88-го року в Москві живу. Та для моєї дитини раніше кращим закордоном завжди була Україна. Син приїжджав до бабусі в Київ — і більше нічого йому не треба було. Тепер я тут намагаюся кліпи знімати, шукати пісні. Мені здається, тут робота набагато якісніша, бо люди ставляться до неї не тільки як до заробляння грошей. Та й з мамою бесідуємо вечорами — це те, чого мені в Москві не вистачає. Уже всі секрети одна одній порозказували, і все одно є нові теми. Так до пізньої ночі й сидимо… Адже в Києві я завжди зупиняюся тільки у батьків, а не в готелях.

— Як зараз із концертами у вас?

— Не можу скаржитися. Все літо гастролювали, тільки-но повернулися з міні-туру. Бувають, звичайно, паузи. Але я дякую Богу, що дає мені час на все. От зараз найняла собі вчителя з фортепіано. Музичну школу в Києві я закінчила, проте нині пальчики вже не так швидко по клавішах бігають. Думаю, підучуся, доки сина нема.

— А малий давно в Америку виїхав?

— Влітку, він там вчиться зараз. Мій колишній чоловік із родиною там живе, тому я його попросила трошки посприяти. А то вік складний — хлопцеві 15 років, молодий чоловік, уже вище мене ростом. З’явилися нові інтереси, дівчата, тож Ігор закинув навчання. Тому й потрібна була зміна обстановки. Та я б нізащо його не відпустила так далеко, якби не його тато: він за ним наглядає.

— Чи подобається Ігорю в Штатах?

— Ми з ним у Skype щодня спілкуємось. Я ж тепер розумна, вмію з технікою поводитися (сміється, — авт.). А ще в Ігоря прокинулася любов до рок-музики, він дуже захопився грою на гітарі. Вже створив групу, де грає на гітарі, а дівчина-іспанка співає. Якось син сказав, мовляв, підемо з хлопцями на вулицю грати. А мене це «на вулицю» так лякає… Але вони просто вирішили себе спробувати — не задля того, щоб гроші зібрати, а щоб привернути до себе увагу. Нехай іде! Я лишень тішуся, що він чимось захопився. Звичайно, сумую дуже. Така туга іноді находить, бо ми ж із собакою вдома вдвох залишились… Але виду не подаю — плачу в подушку.

— Останнім часом стало модним влаштовувати різні «концерти 90-х». Вас часто на них кличуть?

— Аякже, час від часу запрошують. Нічого поганого в цьому не бачу. Якщо люди радітимуть, слухаючи мої старі пісні, то я хоч сто разів підряд виходитиму та співатиму їх. Чому б і ні?

— А в «лихі 90-ті» доводилося виступати перед кримінальними «братухами»?

— Із групою «Міраж» бувало й таке. Та Бог милував, інцидентів у нас не траплялося. Правда, один-єдиний раз усе-таки був. Я виступала в місті Солікамську, як зараз пам’ятаю. А після концерту з’явились якісь хулігани, розтрощили весь зал, вимагали, щоб я кудись із ними поїхала… Почалися погрози, дівчата з балету перелякались. А охоронців я із собою не возила: безглуздо, все одно з такими «місцевими» вони б не впоралися. Довелось якось словами все вирішувати. Я вийшла, поговорила… І все обійшлося — нас не побили, не зґвалтували, гонорар не забрали. До речі, може, допомогло й те, що я багато виступала у місцях позбавлення волі…

— І таке у вас бувало?

— Так, я дуже багато їздила по «зонах». Не знаю, як виходили на наших продюсерів, але я ніколи не вважала за потрібне відмовитися туди їхати. Хай там як, там теж люди. Пам’ятаю, де б я не виступала, мені скрізь приносили якісь вироби ручної роботи — шахи, ланцюжки, хрестики — від тих людей, які там сиділи.