«Дівчина-весна» відзначила двадцять років своєї творчості
Ніхто не чекав, не знав, звідки прийде, але мелодійна весна все ж повернулася у вересні. Цієї осені народна артистка України Наталія БУЧИНСЬКА відзначає двадцять своїх творчих років. «Дівчина-весна» «принесла» на свято нову відеороботу під назвою «Все сначала», альбом раніше неоголошених пісень та Всеукраїнський тур, яким хотіла б охопити всі обласні центри України. Про «ювілейні» підсумки та творчі плани співачка поділилася з читачами нашої газети.
— Наталю, 20 років — це пора для підведення підсумків?
— Навпаки, це дуже малий термін. Здається, і вмію я мало, і знаю мало, і встигла не все.
— Чого саме ви ще не зробили? Яких досягнень бракує?
— Як кожному артистові, мені хочеться, щоб завжди була пісня. Вона на першому місці. Пісня, яка сподобалася б слухачеві, глядачеві. Я працюю в такому жанрі, що мою творчість можна «під утюг» зіграти-заспівати. Люблю пісні українські народні, мелодійні. Тому в репертуарі такі, аби їх співали за родинним столом, «закачували» в телефони, щоб вони залишалися в серці. І мені завжди мало, всі пісні рідні, всі найкращі, а їх все одно мало. Кожного разу прошу Юрія Євгеновича (композитор Рибчинський — авт.): «Напишіть мені нове, таке, щоб всіх за душу взяло».
— «Дівчина-весна» довго трималася на вершині українських хітів 2010 року. Що ви відчули, коли вперше почули пісню власного виконання на рингтоні, наприклад, чи в кафе?
— Щастя. Чого приховувати правду: кожен співак прагне бути впізнаним. Хоча я й досі трохи встидаюся. Кажу: не виділяйте мене, бо є така сама, як і ви. Мене показують на екрані, але хтось з вас працює більше за мене. Маю з чим порівняти: сім років служила в ансамблі МВС, ми дуже багато концертів давали, але робота ансамблю особливо не висвітлюється. Пам’ятаю: за літо і трохи осені ми дали 250 концертів. Важка робота, яку не демонстрували на екранах. Служба в ансамблі багато дала мені — в професійному плані, досвід, який постійно «заземляє». Чудова навичка, бо зірковість — важка ноша, котру витримує не кожен. Знаю багато прикладів, коли артист насолоджується, буквально купається в популярності, а потім ламається, бо раптом зникає затребуваність. Народна любов вкрай мінлива, зрадлива, тому треба навчитися жити тоді, коли на заміну приходять нові кумири.
— Наталю, якою ви були двадцять років тому і якою стали зараз?
— У мене є відео 20-річної давності. Переглядаючи його, я завжди закриваю очі, бо здаюся собі дуже смішною. Але радію тому, що є різниця між тим часом і теперішнім. Люблю переглядати робочі записи, концертні. Постійно вчуся на них, підкреслюю гідне чи виправляю недоліки.
— Ким ви мріяли стати в дитинстві?
— Банально, але саме співачкою. У хід йшли плойки, скакалки, ліхтарики. Постійно займалася у вокальних студіях. Ми жили в центрі Тернополя, у великому дворі, і кожен з дітей організовував свою концертну програму. Вигадували квитки з підручних засобів, роздавали їх бабусям, сусідам, ставили стільці та виступали.
— Розкажіть про свою нову відеороботу?
— Кліп за одну добу і годину зняла молода команда. Я дуже задоволена співпрацею. Повністю довірилася Радиславу Лукіну (режисер — авт.). При зустрічі одразу йому повідомила, що дуже слухняна на знімальному майданчику, мовляв, робіть зі мною, що хочете, тільки налисо не стрижіть, бо я знаю, що мені не буде гарно. У відео я міняю три образи: елегантна доросла жінка, трохи свіжіша, молода дівчина, і, нарешті, в останньому образі мене одягнули так, як я наважувалася востаннє двадцять років тому. Хоча кожна жінка мріє залишатися завжди юною. Я весь час говорю: мені 22. Подобається це число.
— Зараз багато Ваших колег «по цеху» оголошують благодійні тури. Ваші гастролі теж призначені творити добро?
— Не можу сказати, що дуже люблю долучатися до благодійності. Займаюся цим, але хизуватися таким негоже. Адже я допомагаю тому, кому гірше, і завжди обережна навіть у словах, намагаючись не образити, не принизити. Благодійність для нашої команди — як очищення від негативу. Можна й не почути «дякую», але варто побачити, як сум, горе в очах змінюється вогниками радості, — і світ навколо яскравішає. Благодійність для заможних людей – це чомусь, насамперед, будівництво храмів. Справа хороша, звісно, але спробуйте когось з них попросити, замість будівництва, віддати гроші важкохворій дитині. Не погодяться. А я вважаю, що молитва врятованої дитини, молитва родини має потужну захисну силу. Сильнішу, ніж молитви прихожан у новій церкві. Ми прийшли в цей світ гостями і по собі треба залишити гарний слід. Я хотіла б у нашій владі бачити амбітних політиків. Що поганого в тому, аби залишити після себе сторінку в підручнику історії, наприклад?
— Ситуація на сході країни вплинула на ваш репертуар, на концертний графік?
— Ми виступали в госпіталі. Допомагали. Мій директор забороняє мені говорити про це. Основне, що десь солдати отримують від нас бронежилети, каски. А спеціально вносити до репертуару пісні «на тему» я не можу. Хоч певною мірою я кон’юнктурна співачка, в мене під всі свята є пісня. Але в цьому випадку піаритися на крові вважаю злочином.
— Що Ви надалі плануєте у вашій творчості?
— Я хочу йти вперед. Зберегти відчуття постійного пошуку, не зупинятися. Маю натхнення в музиці, спілкуванні, підтримку від найближчих, дорогих мені людей. Завершуючи першу творчу двадцятку, я починаю «Все сначала».