За лісами, за болотами
Або Про деякі особливості життя на кордоні. Селище міського типу Заболоття, що в Ратнівському районі, є одним із дев’яти населених пунктів в Україні, яке має таку назву. І розташоване воно поруч із Республікою Білорусь, де сіл із таким «іменем» набереться значно більше — аж двадцять одне. Свідчить це про численні заболочені поліські місцини, адже не лише лісами, а й ними щедро обдарувала природа два сусідні братні народи.
Особливістю українського селища є те, що розкинулося воно на кордоні із сябрами, як називають білорусів. Піднявшись у вагон дизель-поїзда, що курсує між Ковелем та Заболоттям, відчуваєш одразу: кордон недалеко. Поруч чимало пасажирів-білорусів, які везуть додому на гостинець і цукерки, і печиво, і одяг, і засоби гігієни, і, здається, все те, чого в них самих не бракує. Але думка про те, що в сусідів крам ліпший і дешевший, спонукає жителів Брестської області долати понад сотню кілометрів та з торбами в руках поневірятися на двох митницях. Ті, хто придбав товарів понад норму, довірливо роздають їх знайомим та незнайомим, щоб допомогли пронести і провезти через кордон. Українцям вони допомагають таким же чином.
Утім, у дизелі можна теж купити чимало потрібних і не зовсім речей, починаючи від соняшникового насіння та закінчуючи м’якими іграшками і спортивним одягом. Тут і гроші обмінюють: «зайці» на гривні та навпаки. Життя кипить усе бурхливіше з кожним подоланим кілометром.
Задовго до станції пасажири вже шикуються на вихід, особливо ті, хто перетинає кордон. Щоразу, коли дивлюся на приміщення терміналу у Заболотті, стає прикро за нашу державу, адже пропускний пункт далеко не відповідає європейським стандартам, куди ми нагострили лижі, та надія на те, що згодом усе стане краще, не полишає: треба лишень запастися терпінням, і все в нас буде гаразд. До слова, на білоруській митниці пасажирам, що перетинають кордон, не доводиться напружувати м’язи, стоячи в черзі: сусіди здійснюють перевірку документів прямісінько в поїзді. Та й провідники там не забувають привітатися і побажати щасливої дороги.
Втім, не будемо про закордон. Повернімося до нашого Заболоття. Люди в селищі досить-таки привітні.
— Чому «Заболоття»? — чоловік, що торгує рибою і назвався Іваном Семеновичем, із цікавістю розповідає про те, що більше 500 років тому із Ратного через село Заліси їхала з обозом через ці місця княжна. Багнюка поглинала її фури, і жінка ледве вибралася з волинського болота. А здолавши непростий шлях, вона наказала збудувати тут перше помешкання. З нього й почалося село.
Це, звичайно ж, красива легенда, але заболоттівчани вірять у неї і передають із покоління в покоління. Зрештою, можливо, все так і було? Нині у селищі мешкає більше чотирьох тисяч людей. Воно досить розкидане, щоб обійти з краю в край, потрібно чимало часу. Є тут і лікарня, і школа, і багато торговельних закладів… Та в усі часи особливу роль у житті Заболоття відігравала саме залізниця, завдяки якій немало сільчан добиралися на роботу в Брест. Така праця хоч і не вимагала високої кваліфікації, та задовольняла людей, оскільки трудитися доводилося позмінно, а отже, вистачало часу і на домашні справи. Відколи в сусідній Білорусі змінилося законодавство щодо працевлаштування іноземних громадян, люди втратили там роботу: хтось зайнявся аграрним промислом, вирощує на продаж картоплю, моркву, хтось їздить на будівельні роботи в Росію, а комусь припала до душі комерція.
Отож Заболоття зустріло мене погідним суботнім ранком, коли тут вирує базар як по один бік залізничної станції, так і по другий. Краму — гори, торговців — не менше. Особливістю селища на кордоні є те, що тут практично на станції завжди можна купити свіжу рибу. І це не дивно, адже довкола населеного пункту кілька озер: Турське, Довге, Ковпине, Корець. І риба в них водиться смачнюща. Родзинкою ринку є невеличкі сомики — правда, на любителя, їх можна тут придбати навіть копченими. Сьогодні за кілограм коропів правлять 40 гривень. Подорожчала рибка, як усе, але ж вона з екологічно чистих водойм.
Наступною особливістю заболоттівського ринку є смажені пиріжки — таких ви не купите ніде: свіжі, пухкенькі, ароматні, аж тануть у роті. Ними можна поласувати в будь-яку погоду і час. Подорожчали також — узяла один за 7 гривників. Продавчинь, які їх реалізовують, ті, хто постійно подорожує через Заболоття, вже знають в обличчя. Але навряд чи вони вам відкриють секрети приготування фірмових пиріжків — таємниця!
І, зрештою, головне, заради чого й відбулася ця поїздка, — правила перетину українсько-білоруського кордону громадянами Росії, адже в багатьох із нас є родичі у Федерації і час від часу вони навідуються в гості. Два тижні тому нібито наші прикордонники не пропустили на весілля до дочки в Заболоття батьків нареченої — така прикра новина розлетілася по навколишніх районах зі швидкістю блискавки. З’ясовувати, правда це чи ні, нині немає сенсу, бо після бою, як кажуть, розмахувати кулаками навряд чи варто, очевидно, в іноземних гостей не все було гаразд із документами. Поцікавилась у прикордонній службі, як убезпечити своїх гостей із Росії від таких прикростей, хоч деяку інформацію вже почерпнула в Інтернеті. Найперше потрібен закордонний паспорт, по-друге — запрошення, завірене нотаріально, і, звичайно ж, визначена сума грошей на кожен день перебування в Україні. При цьому дуже важливо, аби була правильно оформлена довідка-запрошення. А ще такого гостя українці з паспортом мають зустрічати тут, на кордоні, адже з моменту його перетину повністю відповідають за дії запрошеного в нашу державу. Якби не війна на Сході, мабуть, усе було б інакше…
Залишаю Заболоття з важким серцем. Мабуть, це ностальгія. Добре пам’ятаю, як колись кордону тут не було і ми долали відстань до Бреста за якихось півтори години. Тепер це забирає багато часу. Життя розкидало тоді людей по всьому Радянському Союзу, але, щоб повернутися додому, закордонні паспорти не були потрібні, бо жили ми мирно та дружно.
…Старенький дизель-поїзд хвацько оминає Краску, Лютку, Кримне… У пакеті заворушилася величезна щука, куплена в Заболотті, про яку я вже й забула. Ото внук зрадіє!