Доброволець Володимир Бакулін: Це ніби гра «Козаки-розбійники», тільки вбивають по-справжньому

Майже місяць волинянин боронив Донецький аеропорт. 26-річний лучанин Володимир Бакулін відправився на війну добровольцем у складі Добровольчого українського корпусу (ДУК). Майже місяць боронив Донецький аеропорт. Своїми враженнями від побаченого та пережитого він поділився з кореспондентом «Відомостей».

— Прийняв рішення іти на Схід після «Іловайського котла», — розповідає Володимир. — Поки війна триває, країна й економіка все глибше котяться у прірву, ми біднішаємо й біднішаємо, тому це питання потрібно закривати і по максимуму докладати зусиль для завершення кровопролиття.

На схід України Володя вирушив не сам. Тоді, 3 вересня, на війну з Волині поїхали 13 чоловік, серед яких і батько Володимира. Каже, туди ніхто не їде без бронежилета і каски. Спочатку в ДУК комплектують своїх людей тут, на Волині, а потім відправляють на базу в Дніпропетровськ, а вже звідти — на передову.  

— Якраз сьогодні (ми розмовляли з Володимиром 1 жовтня. — Авт.) у тата день народження — 50 років, — продовжує хлопець, — святкує свій ювілей під «Градами»…

Як з’ясувалося, батько лишився на війні, а Володимир, оскільки в Луцьку має невідкладні справи, повернувся. Однак, каже, якщо нагальна потреба виникне, він знову поїде.

— З 11 вересня ми вже були у Пісках, що за три кілометри від аеропорту, — розповідає Володя. — З нами воювали бійці 93-ї мобілізованої бригади та спецпідрозділ 95-ї — чоловік 20–30. У нас були чудові дружні стосунки. Оскільки ми є неофіційним батальйоном, то озброєння маємо слабеньке. Велика частина людей воює своєю зброєю, яку самі купуємо, реєструємо, боєкомплектами хлопці з 93-ї ділились. Останніх два тижні керівництво АТО обіцяло підвезти новий боєкомплект і все ніяк довезти не могли. Якщо не буде боєкомплекту — це вийде знову ж «Іловайський котел».

Воювали з нами хлопці й із Донецька, з Луганська, Харкова. Нашим завданням було втримати лінію кордону та забезпечити постачання боєкомплектів до аеропорту, ротацію людей, прикриття їхнього тилу. Телефонував до своїх — останні дві доби «Гради» накривають квадрат там, де ми жили. Зараз уже з ними немає зв’язку, можливо, встигли переїхати в інший квадрат. Обстріл вівся «Градами» та мінометами, бойовики знають, де наші укріплені точки, ми знаємо, де їхні. Плюс уночі терористи підходили до нас, ми до них — це вже ближній бій, перестрілка велась. Я поки там перебував, то здавалося, ніби все це гра «Козаки-розбійники», тільки вбивають по-справжньому. Але вже коли виїжджав звідти, то осмислив усю небезпеку, а там якось не задумуєшся про це.

За період, поки Володимир був на передовій, загинуло більше десяти вояків і більше двадцяти отримали поранення.

Каже, жертв було б менше, якби вистачало важкої техніки та транспортних засобів. А так семеро чоловік сіли у БТР, прямо туди влучив танковий снаряд — усі на смерть.

— Серед противників в основному були «деенерівці», росіяни ж не дурні підставлятися, у них не так багато навченої армії, щоб її вкласти за аеропорт чи Піски, — продовжує співрозмовник. — Вони інструктують, проводять підготовку і відправляють у бій місцевих донецьких.

Із гордістю й захопленням Володя розповідав про медсестру Яну. Дівчині всього 19 років, родом вона з Рівного, однак інколи сміливіше себе поводила, ніж чоловіки.

— Буває, хлопці туди відмовляються їхати, а вона сідає і їде, вивозить поранених, — каже Володимир.

Щодо місцевого населення, то у Пісках лишилося, може, чоловік двадцять, в основному пенсіонери, ні світла, ні води там немає.

— Тим, хто мешкав біля нас, допомагали продуктами, бо у нас забезпечення продовольством нормальне, — розповідає хлопець. — А загалом усе розбомблене, кожна третя хата підбита, згоріла, вулицю, де ми жили, за останні два дні чотири чи п’ять разів накрили «Гради».