Нову Україну зі «старими» обличчями не побудуєш
За 23 роки парламентаризму нинішня Верховна Рада виявилася найбільш агресивною. Відчувши свою безкарність і уявну силу, депутатський корпус вирішив поставити всю країну на коліна й примусити українців жити за його законами.
Запроданців, корупціонерів та популістів потрібно гнати від Верховної Ради якнайдалі
2014 рік може стати для українців переломним за умови, що вони серйозно поставляться до виборів депутатів Верховної Ради. Різного роду тушки, бездумні кнопкодавці, бізнес-рішали, політичні популісти, які знову рвуться до депутатських крісел і які заради власної вигоди готові продати всеціло рідну країну, її мову, повинні відійти в небуття. Країна потребує нових облич, нових думаючих людей, патріотів рідної землі, які не будуть викачувати з держави кошти у власну кишеню, а намагатимуться створити всі умови для розвитку економіки, малого та середнього бізнесу, освіти, медицини… Позбавлять країну чиновників-корупціонерів і зроблять закон один для всіх. Двадцять три роки незалежності чітко показали, що нинішні представники парламенту, незважаючи на кольори, партійну приналежність, повністю себе вичерпали. Їх перебування у Верховній Раді по кілька термінів підряд говорить лиш одне: якщо не здійснити чистку парламенту вже сьогодні, країна опиниться в такій прірві, з якої не вибереться ще десятки років.
Нинішній парламент спровокував війну
За 23 роки парламентаризму нинішня Верховна Рада виявилася найбільш агресивною. Відчувши свою безкарність і уявну силу, депутатський корпус вирішив поставити всю країну на коліна й примусити українців жити за його законами. А закони полягали в тому, щоб ні одна душа в цій державі навіть не подумала протистояти машині під назвою «корупція». Задля забезпечення свого панування на всі віки, депутати Ради 16 січня приймають закони, які повністю позбавляють людей права на свободу слова, мирні протести. За будь-яку інформацію будь-кого, а журналістів у першу чергу, можна легко звинуватити у наклепі, що тягне адміністративну та кримінальну відповідальність. Доки ти будеш доказувати, що інформація достовірна, суд уже «впаяє» тобі термін. Для цього депутати навіть передбачили заочні суди, яких не було за всю історію країни.
Закони від 16 січня категорично забороняли людям збиратися на площах для мирних протестів, їздити автомобілем колоною в кількості 5 одиниць. Порушив — отримав термін ув’язнення, або у тебе вилучають автомобіль. Сподіватися, що суд тебе захистить, було марно. Ми всі мали можливість спостерігати за діяльністю судів. Працювали як навіжені й удень, і вночі. Міліція підбирала людей на вулиці, тягнула в каталажку, звідти — в суд. І все. Вибратись ніяк. Повна беззахисність.
Саме Верховна Рада, вносячи зміни у бюджет, додатково виділяла величезні суми на утримання прокуратури всіх рівнів, судів, міліції, паралельно розширюючи їх штати і повністю ігноруючи потреби армії. Тобто про фінансування військової підготовки солдатів, забезпечення їх новою технікою, обмундируванням чи пальним узагалі говорити не доводиться. Сьогодні ми маємо можливість у цьому переконатись особисто. Якби не прості українці, солдатам не вижити і смертей було б значно більше.
Не втомлююся повторювати: нинішня війна — це результат роботи парламенту. Саме закони 16 січня «вигнали» сотні тисяч людей на вулицю. Українці категорично відмовилися жити за правилами, які їм виписав нинішній склад Верховної Ради. Звичайно, Рада могла припинити агресію проти народу, відмінивши закони, та заставити тодішнього президента Януковича притягнути до відповідальності керівників силових структур, того ж таки міністра внутрішніх справ Захарченка, його поплічників — керівників підрозділів, які видавали накази розстрілювати людей на Майдані, однак цього не зробила. Як результат, країну охопили протестні акції. Одні вимагали негайної зміни влади на всіх рівнях, інші, на Сході, підбурювані депутатами-сепаратистами, — порятунку від «бандерівців», яких малювали в своїй уяві жахливими розбійниками, та територіальної незалежності. Маховик війни був запущений. І сьогодні, за неофіційними даними, сотні, якщо не тисячі вбитих, стільки ж поранених, безвісти пропалих…
А що депутати? А вони, наче й не було нічого, через пресу, телебачення наввипередки один перед одним сьогодні розповідають, скільки закупили бронежилетів, касок, пристроїв нічного бачення… Для відеокартинки навіть виїжджають на Схід, щоб наочно продемонструвати свій «гуманітарний» внесок. Але хіба можна це зіставити з втратою тисяч молодих життів і тисяч покалічених? І війна ще не скінчилася…
Зверніть увагу, жоден із тих, хто активно підтримував сепаратизм і яких ми знаємо поіменно, до цього часу не притягнутий до відповідальності, не позбавлений депутатського мандата. І сьогодні всі вони знову в черзі на отримання квитка у новому складі ВР. У черзі по квиток і ті, хто нічого не зробив, щоб припинити цю агресію. Більше того, читачі повинні знати, сьогодні ці горе-народні обранці законодавчо прописали собі такий привілей, як заборону мобілізовувати їх до армії. А чим вони відрізняються від інших? Не з того тіста? З того, тільки вони добре знають: як підуть, то живими можуть не повернутися. Нічим воювати, обеззброїли армію. А помирати з мільйонами в кишені ой як не хочеться. То чи потрібно допускати їх із їхньою «патріотичністю» до законодавчого органу влади ще раз? Думаю, відповідь очевидна.
З люстрацією запізнилися на півроку
Якщо хтось сподівається, що сьогоднішні кандидати в депутати, а вчорашні парламентарі, політичні популісти переосмислили те, що відбулось у країні, та з новим приходом у законодавчий орган почнуть працювати по-іншому, то він глибоко помиляється. В Україні, на превеликий жаль, колишні, та й не тільки вони, у владу йдуть із однією метою — максимально комфортно влаштувати своє життя. Не буду голослівною. Сім місяців країна говорить про люстрацію. Найбільше про неї говорили на Майдані. Людям давали надію на зміни. І що? Минуло півроку, і якби не позачергові вибори, то закон про люстрацію так і не був би проголосований. І то під тиском, із «боєм». Зрозуміло, ніхто у ньому не зацікавлений. Не готові виявилися не тільки «регіонали», але й «ударівці», «тимошенківці», «свободівці». Але ще цікавіше: колись опозиційні, а тепер провладні партії чомусь вирішили після Революції, не спитавшись дозволу в людей, поділити чиновницькі крісла між собою, так би мовити, на трьох, навідріз забувши про обіцянку — «Влада — професіоналам!». Майдан відстоювали всім миром, а владу поділили на трьох.
Кадрові призначення, а ми мали і маємо можливість за цим спостерігати щодня, часто виходять за межі розумного. Як приклад, наша рідна Волинь. «Взірець» кадрових призначень. Прийшли хлопці та дівчата у владні кабінети, а що його робити — не знають. Хоча на мітингах сорочки на собі рвали, лозунги кричали, а прийшлося до діла… Нуль — професіоналізму, нуль — досвіду. Одне слово, мітингарі. Й сьогодні окремі з них знову рвуться у владу, тільки тепер їм подавай вищий законодавчий орган.
Маніпуляції людською свідомістю
Якщо з мажоритарниками все зрозуміло: люди бачитимуть їхні прізвища і при бажанні, знаючи їхні «подвиги» на політичній арені, зможуть відсіяти «полову», була б достойна альтернатива, то з партіями все набагато складніше. Який список не відкриєш — усі відомі обличчя, які за два десятки літ неабияк набили оскому. Правда, є маленька хитрість: цього разу, як і передбачалося, майже всі включили у виборчі списки польових командирів: і їм рот закрили, і населення приспали, мовляв, оновилися. Насправді ті ж самі люди, які при всіх їхніх ротаціях — то в депутатстві, то на посадах у міністерствах, адміністраціях — показали свою абсолютну нездатність працювати на державу. Для прикладу, Луценко, який сьогодні обраний головою Блоку Петра Порошенка. Партія «Народний фронт». Поважний Арсеній Яценюк. А поряд із ним — ті ж відомі всім нам обличчя: Шкіряк, Парубій, Кириленко, Денисова, Турчинов. Він же керівник виборчого штабу. До речі, за Тимошенко Турчинов теж був керівником виборчого штабу (незмінний штабіст), Пашинський, Ляпіна... І вкраплений комбат «Дніпра» Юрій Береза.
Юрій Мірошниченко з «Партією розвитку України». «Регіонали» швиденько перереєструвались і думають, що їх не впізнають. Одіозні обличчя Чечетова, Колеснікова, Рибака, Герман настільки глибоко запали в душі українців, що ніяка зміна вивіски їм не допоможе. Або Тігіпко з «Сильною Україною». Великий пенсійний реформатор. До речі, сьогодні у списку другим номером у нього йде втікач Хорошковський. Вітаємо з поверненням.
У «Батьківщини» Тимошенко ряди явно поріділи. Як завжди, чергова втеча колишніх однодумців, тільки вже під патронатом усім нам відомого Турчинова. Важко двом амбітним людям перебувати в одному човні, особливо коли ти отримав такий бонус, як голова Верховної Ради.
Так от, якщо ці кандидати-списочники, а вони не один рік у парламенті, не спромоглися щось змінити в країні раніше, вони й далі цього не робитимуть. І навіть нові обличчя, маю на увазі польових командирів, при всьому їхньому бажанні, ситуацію не змінять. Пройшовши за списком, вимушені будуть діяти в унісон із партією — дисципліна.
Правда, серед партій, що вже приїлися суспільству, з’явилася така собі «Самопоміч» Андрія Садового, яку ми вперше побачимо в списку до Верховної Ради. Реально там нові обличчя. Люди мало відомі громадськості. Єдине вселяє надію, що Садовий є на всі сто проукраїнським і його позиція — і в період Революції, і сьогодні, коли триває війна, — досить чітка та досить патріотична.
За 23 роки — жодних реформ
В Україні тільки німий не говорив про реформи. Які тільки нам не пропонували: судову, медичну, освітню, адміністративно-територіальну, пенсійну, військову і т. д. і т. п. А скільки коштів під них виділяли! А українці як мали проблеми з медичним обслуговуванням, так і мають. Як не мали захисту в судах, так і не мають. Про пенсійне забезпечення взагалі говорити не хочеться. Мова навіть не про збільшення вікового цензу для жінок, а про кошти. Як може в нинішніх умовах прожити пенсіонер за тисячу гривень? Це навіть не сто доларів. Нам постійно говорять: немає грошей. Давайте поміркуємо. Наведу такий приклад. В Україні сьогодні нараховується 13 мільйонів 800 тисяч пенсіонерів. А тепер уважно. 200 тисяч із майже 14 мільйонів вибирають 60% Пенсійного фонду. 60% усього Пенсійного фонду! Пояснюю. Пенсія, приміром, екс-глави Нацбанку України Стельмаха — 120 тисяч у місяць. Колишнього депутата-соціаліста Олександра Мороза — 38 тисяч щомісяця... Постає питання: а чому б не встановити межу в період кризи — умовно не більше 10 тисяч? Вивільнилися би кошти, які можна було б спрямувати на зростання мінімальної пенсії. Так само звести до однієї шкали процент нарахування пенсій по Україні. Чому держслужбовець-корупціонер отримує 70% від зарплати, а звичайний виробник, сільський трудяга, вчитель — 40%? Що більше працює?
Гроші можна винайти й іншим методом. Україна просить світ заблокувати рахунки колишніх можновладців, а чому сама нічого не робить у цьому відношенні? Чому досі Ахметов, Колесніков, Єфремов і їм подібні продовжують і сьогодні скупляти підприємства, брати в банках кошти на розвиток бізнесу? Піднімати ціни на бензин до таких вершин, що скоро задихнемось? І це при тому, що нафта у світі подешевшала.
До чого я веду: в Україні, на превеликий жаль, перевернуте розуміння того, що таке влада і хто ти у владі. У всьому світі у владу обирають людей, головне завдання яких — писати і приймати закони, за якими має жити й розвиватися суспільство. У нас же робота в парламенті перетворилася на лобіювання бізнес-інтересів. Тому й не дивно, що у владу йдуть цілими сім’ями, залучаючи кумів, сестер, братів, коханок, секретарок. Ахметов, наприклад, свого часу привів із собою водія...
Як висновок: прийшла пора нам, українцям, думати про державу, її майбутнє не з позиції гречки, а з позиції того, чого вартий той чи інший кандидат, наскільки він чесний, справедливий, дієвий. Тільки в цьому разі ми зможемо побудувати сильну, економічно розвинену, квітучу країну.