Загинув під Іловайськом. Горичів попрощався із солдатом
Руслан Голяновський з’явився на світ 32 роки тому 24 серпня, якраз у день народження нашої держави. Йому ще б жити і жити, виховувати діток, дожидатись онуків, але Господь розпорядився так, що днем пізніше після іменин, раптово, мов струна, урвалася його земна дорога. А за три дні, якраз на Успіння Пресвятої Богородиці, Володимирщина прощалася з солдатом із третього БТРГ 51-ї бригади, котрий загинув на Сході, захищаючи нашу незалежність.
Тоді, 25 серпня, на одному з блокпостів біля Іловайська, який постійно обстрілювала ворожа артилерія, його смертельно поранили у бік трьома мінометними осколками. Пізніше у довідці про смерть рідні прочитають: поранення, несумісні з життям...
Про ті страшні події, коли наш 3-й БТРГ просто-таки знищили на підступах до Іловайська, розказують різне. До сьогодні ніхто не знає конкретних цифр загиблих, поранених, полонених. Відомо тільки, що у боях під Іловайськом Донецької області ми втратили велику кількість бійців, десятки військовослужбовців захоплені у полон. Унаслідок оточення і боїв загинуло невідомо скільки військових, імовірно, десятки. 25 серпня відбулася танкова й артилерійська атака на наші блокпости під Іловайськом і Старобешевим із боку Донецька. Один із блокпостів був розбитий, загинули відразу сім солдатів. Серед них і наш Руслан Голяновський.
Уночі колони танків і вантажівок із російськими військовими продовжили розстрілювати 3-й батальйон у районі Докучаєвська. Його зачищали «Градами», а наостанок прилетіли «сушки» з боку Росії і два рази пройшлися по наших хлопцях. Тієї ночі понад сто чоловік із цього батальйону спробували вийти з оточення, загинула половина. У соцмережах є і така інформація: з 250-ти не постраждали 22, інші вбиті, поранені або взяті у полон.
Про смерть свого земляка Зимнівський сільський голова В’ячеслав Католик довідався від його рідних. Не так давно, коли брала у нього інтерв’ю про справи громади, він обмовився: найбільше переживає за своїх односельців, які воюють на Сході. Й ось цю сільраду не минула сумна звістка.
— Руслана призвали на службу ще у перших числах квітня, і відтоді він жодного разу не приїжджав додому, хіба що на два дні, коли був у Рівненському навчальному центрі, — згадує сільський голова. — Він жив у Горичеві у батьківській хаті з дружиною Оленою, батьками та молодшою сестрою Мар’яною. У молодого подружжя підростає двійко діток — чотирирічна Ангеліна і Дмитрик, якому недавно минув рік. У сім’ї Голяновських є молодший син Роман, котрий працює у Нововолинську в міліції, а мешкає неподалік. Старшого односельці називали Русліком, бо мав веселу і добру вдачу, завжди відгукувався на прохання про допомогу. Його просили, коли треба було зорати поле, город або зібрати врожай, бо родина має трактор, а він добре розумівся в техніці, був хазяйновитим і толковим у всьому. Та і батькам по господарству завжди помагав.
Свого часу хлопець закінчив Зимнівську школу, опісля працював у підприємця Венгера, то і там його хвалили за сумлінність і відповідальність. Очевидно, любов до столярства йому передалася від батька Віктора, котрого також у селі знають як доброго столяра.
Довідавшись, що коїться поблизу Іловайська, у понеділок рідні телефонували до Руслана, але він не виходив на зв’язок. Того ж дня про його загибель повідомили товариші, які воювали разом із ним і були поряд, коли це сталося. А вже наступного дня на Схід у бік Волновахи виїхав бус односельця Сашка, який повіз рідних впізнавати тіло загиблого.
Провести в останню путь свого земляка прийшло все село і жителі навколишніх. Від рідної домівки і до кладовища труну на плечах несли побратими із військової частини, а молодь сипала на дорогу пелюстки живих квітів. Велика траурна процесія розтягнулася на сотні метрів. Заупокійну службу відправив священик Зимнівського монастиря отець Олександр. Поховали бійця 51-ї механізованої бригади на сільському кладовищі у Горичеві.
Руслану Голяновському йшов 33-й. День його народження збігався з днем народження нашої держави, а днем пізніше перестало битися його мужнє серце. Висловлюємо співчуття родині, сумуємо разом із ними і молимося за всіх наших воїнів, які ціною власного життя виборюють нашу незалежність.
Коли писала цей матеріал, якраз мені зателефонував знайомий Андрій, котрий також уболівав за свого друга, що приїхав у відпустку зі Сходу і вже збирався назад у зону бойових дій. Розмовляючи з Андрієм, той казав, що не знає, куди їхати, бо обдзвонив своїх товаришів, більшість телефонів не відповідає. Лише один із них узяв трубку і повідомив, що його батальйону 51-ї бригади вже фактично не існує...