Зсередини «пекла». Що таке війна і чим живуть військові, волинська журналістка бачила на власні очі
Поїздку супроводжували БТР
За тридцять кілометрів перед Кураховим військовики попросили нас залишатися на місці, бо висилають машину назустріч. Через сорок хвилин приїхав… БТР. Тоді ще думалося: то на знак поваги, радості від приїзду далеких гостей із Волині. За кілька годин з’ясувалося: бронетранспортер попереду автомобіля — то не почесті, а необхідний засіб безпеки. З автоматами в руках солдати супроводжували нас навіть у магазинах. Заходили першими, віталися з продавцями, жартуючи: «Здравствуйте, к вам приехали злые бандеровцы». Самовільно прогулюватись околицями категорично заборонялося: міни чи «розтяжки», виставлені бойовиками, можуть ховатись у найнесподіваніших місцях.
Як тільки з населеного пункту автівка вискакувала на дорогу між полями, тіло ціпеніло в крижаному страху, в голові пульсувало криком бажання повернутися живими. Колись знайомий казав, що всіх, хто задумав звести рахунки з життям, він запрошував би в морг, аби ті, спостерігаючи розтин тіла, відчували його цінність. І дійсно, гостре бажання жити виникає саме тоді, коли майже фізично відчуваєш, як у будь-який момент усе може закінчитися.
Втім, за якусь годину жах змінюється морем позитивних емоцій. Гурт «Табу», з яким приїхали, підібрав для поїздки вдалий репертуар із українських, військових пісень, кількох сучасних хітів. Солдати й самі підспівували, подекуди крадькома витирали сльози, а на завершення задоволені, в чудовому настрої, проводжали артистів «салютом» — залпами з автоматів, мінометів, іноді танків, дарували, що мали найціннішого: державний прапор, на якому спеціально розписався кожен боєць.
Послухати талановитих виконавців приходили місцеві мешканці, мимоволі пісні про Волинь чули й бойовики, адже ворожі табори розміщувалися на відстані 5–7 кілометрів. Чітке усвідомлення, що популярний нині хіт «Путін — х...ло» може враз завершитися пострілом, наприклад, зенітки, додавав концерту серед відкритого соняшникового поля особливої гостроти.
Військовики, розповідаючи про стосунки з місцевим населенням, називають їх переважно дружніми або нейтральними. Донеччани підтримують наших солдатів, хоч не завжди це демонструють. Дехто радо б допомагав, але стримується, бо боїться бойовиків.
Ніна та Микола, подружжя з Вугледара, на блокпости приїздять регулярно. Везуть бійцям домашні гостинці, допомагають дрібними послугами на кшталт ремонту мобільного телефона. «Нас багато таких, — каже жінка гарною українською мовою, — але більше тих, кому хочеться бачити тут Росію. Мені соромно за співвітчизників, намагаюся їх переконати. На жаль, вони категорично відмовляються чути іншу точку зору. Ідеальний варіант, якби прихильники путінської політики спакували валізи та виїхали в Росію. Однак усі хочуть, аби Росія була там, де вони».
Покинув парафію, щоб бути поряд із бійцями
Четвертий місяць у військово-польових умовах із бійцями мешкає капелан, отець Володимир Борис із міста Сколе Львівської області. Священик залишив удома власну парафію, дружину з двома дітками, бо своїм найпершим обов’язком на час війни вважає підтримку бойового духу серед солдатів.
— Приїхав одразу, як дізнався, що військовики скаржаться на погані умови перебування, вимагають повернути їх додому. А як воювала армія УПА? Гнили в землянках, харчувалися чим могли. Для цього приїхав сюди, аби показати: я готовий спати, як і вони, на трухлявому матраці, їсти пісну кашу, щоб на моєму прикладі вони переконалися — це можливо. Хочу також навчити хлопців, як повернуться додому, аби не чекали шани та почестей, бо буде, як із воїнами-афганцями: герої в медалях ждали обіцяних державою квартир і багато грошей. Однак тодішня влада швидко про них забула. Обдурені, розчаровані, вони провели решту свого життя за чаркою чи з наркотиками. Ці хлопці після війни мають брати владу в свої руки, — переконаний отець Володимир.
Капелан є греко-католиком, розповідає, як попервах контакти з юнаками налагоджувалися прохолодно через належність до різних конфесій. Тепер до священика йдуть абсолютно всі бійці. Приходять по підтримку, пораду, душевну бесіду.
— Всі вони залишили вдома багато важливого, але тепер кажуть, що стоятимуть на передовій до кінця. Я теж візьму до рук зброю, якщо життя людей, які мене оточують, опиниться під загрозою, хоча після того, напевно, вже не зможу залишатися священиком.
Додому тільки з перемогою
Там справді не зосталося випадкових людей. Змужнілі, сміливі чоловіки тепер мають зовсім інші потреби. Їм катастрофічно бракує форми, розвідникам потрібні тепловізори, прилади нічного бачення. Уникаючи називати свої прізвища, бійці стверджують: «Держава нам абсолютно нічого не дає. Але ми залишилися тут не заради влади, яка нас кинула. Ми — добровольці. Воювати будемо до перемоги».
Микола з Володимир-Волинського району розповідає про солдатське буття більш детально:
— У нас є телебачення, радіо, навіть Інтернет. Але місцеве населення буквально зазомбоване російськими телеканалами. Люди переконані, що терористи — не путінські бойовики, а тутешні шахтарі, металурги. В Дніпропетровську жителі ставилися до нас із більшим розумінням, хоч невизначеність цієї війни виснажила всіх. Під час перемир’я над базою кружляли ворожі винищувачі, провокували на бойові дії, однак наказу стріляти досі не отримав жоден блокпост.
Його побратим Вадим Ляшук із Луцька додає, що, попри такі умови, він збирається повернутися додому тільки з перемогою, але перед цим ще планує відвоювати для України Крим.
Кожного дня наші військові стоять під пильним поглядом смерті. Хлопці скучили за рідними домівками, але просять передати їм кевларові шоломи та надійні бронежилети. Ті, які дотепер привозили волонтери, прострілюються майже всі. До речі, солдатів рідко навідують благодійники з рідного краю. Допомогу, що везуть із Волині, військовикам віддають за 50 км до активної зони АТО. Ближче під’їжджати меценати бояться.
«Путін — ху…ло»
«Хітом кожного концерту стала відома народна пісня «Путін — ху…ло», а також майданівська «Горіла шина, палала», які виконували всі разом. Наші хлопці на Сході потребували такого відпочинку. Вояки передавали вітання родинам, друзям. Такий заряд емоцій, нервів, хвилювання за життя людей, небезпеки від вибухів, безсонних ночей, а також посмішок, радості, козацького запалу, енергії ми не отримували ніколи. З нашого боку солдатам було передано військові футболки (130 штук), близько 200 банок варення, персональні передачі та багато іншого», — поділився своїми враженнями ініціатор поїздки депутат міської ради Сергій Коба. Свободівець висловив вдячність за фінансову підтримку та допомогу отцю Юрію Здебському, депутатам Володимир-Волинської міської ради Вірі Чайковській-Тарликовій, Надії Цикалюк, Леонтію Дмитруку, Юрію Денисяці, Оксані Полак, Віктору Тереху, водію Юрію та власнику мікроавтобуса Андрієві з Нововолинська, без яких ця поїздка була б неможливою. Отець Юрій також висловлює глибоку вдячність за посильну фінансову допомогу від солдатських матерів із Устилуга.
***
На блокпостах сохнуть випрані рушники, в казанах — макарони по-флотськи, тушкована з м’ясом картопля, у затінку бавляться опецькуваті цуцики, в основному таборі ґелґоче кілька гусей, порпаються кури, неквапом походжає качка. З першої ж ночі звикаєш навіть до гучних пострілів «САУшки». Самохідні артилерійські установки час від часу прострілюють простір, лякаючи ворогів, дислокованих за три кілометри навпроти.
Щасливе наше товариство, бо повернулося живим і неушкодженим. Водій Юра, залишивши позаду плутані дороги донецьких сіл, полегшено жартував: «Я зупинюся біля першого в’їзного знака Волинської області, всі виходимо з машини та цілуємо рідну землю». І ми знову перебирали враження, загадуючи кожен подумки спільне жагуче бажання: нехай усі наші військовики повернуться додому живими.
