По досвід ведення господарства — у Журавичі до Панчуків
Успішні підприємці, турботливі батьки, роботящі господарі — так можна охарактеризувати подружжя Панчуків із Журавичів Ківерцівського району. За що б вони не брались, усе виходить, бо працюють, як кажуть у народі, з толком, рахуючи кожну копійку, всі затрати. Й у місто повертатися, хоч і є можливості, не хочуть. Кажуть, якщо не лінуватися, то й у селі можна прибуток мати. Своїм досвідом ведення господарства вони погодилися поділитися з читачами «Відомостей».
— Я за освітою аграрій, аспірант, хоча наукових ступенів не діждався, бо на зарплату науковця жити було важко, — розповідає глава сімейства Валерій Панчук. — Тому пішов працювати в колгосп зоотехніком (с. Боремель, що на Рівненщині. — Авт.). Там вирощували 16 тисяч свиней — найбільше господарство в області. Потім бізнесом зайнявся, в основному торгівлею. Але праці на землі не полишав. За своє життя вирощував свиней, рибу, гриби, сіяв цукровий буряк, зернові — все сільське господарство пройшов від а до я.
— І навіть гриби! Можете докладніше про це розповісти?
— Колись австрійці не мали чим нагодувати армію і почали вирощувати гливу на лісових масивах, де були завали, — розповідає передісторію Валерій Анатолійович. — Із шампіньйонами трохи важче, а глива не така вибаглива. Знайшов у Луцьку чоловіка, який цим заробляв, поїхав до нього, побачив, проконсультувався: я ж не вундеркінд, щоб усе знати. І про збут зарання подумав — у Рівному, Львові шукав замовників. Першу партію продав, а потім мені самі телефонували: «Давай гриби», а вони ще не виросли. І не думав, що це настільки популярний товар. На восьми сотих вирощував — це площа велика. Але тепер так багато не сіємо, тільки для себе.
— Ось погляньте, які вони м’ясисті, — показує заморожені гриби господиня Алла Анатоліївна. — З них відбивні дуже смачні.
— За що б я не брався, у мене все виходило, — продовжує пан Валерій. — А птахами мене «заразив» Микола Музичук (директор Ківерцівського районного центру зайнятості, який уже три роки розводить екзотичних пернатих. — Авт.). Тепер маємо мисливських фазанів, яких було 60, а лишилося 20, тихорєцьких чорних смолянистих індиків і бентамок — маленьких курочок. Фазанів хочу розвести багато — ще не знаю чому, але такі мої плани. Зазвичай їх замовляють у ресторани, бари, для полювання. Але ніколи собі за мету не ставлю збагатитися, наприклад, якщо почну фазанів розводити, то зароблю сто тисяч. Це неправда, спочатку треба спробувати, побачити, чи виходить.
— Коли починаєш справу як хобі, то вона обов’язково примножиться, — додає дружина. — А коли сидиш і лише гроші рахуєш, то або щось захворіє у господарці, або пропаде.
Крім птиці, Панчуки ще розводять свиней. В одному з приміщень колишнього торфобрикетного заводу Валерій облаштував свинарник. Розміщений він приблизно за три кілометри від їхньої домівки, у лісі. Навідується господар туди, хоч як дивно, раз на два дні, а взимку — ще рідше. Витрачає дві години, щоб попорати «п’ятачків». Як усе там облаштовано, запропонував подивитися й нам, бо таємниць не має. Каже, сусіди побачили, що свині ведуться, то вже й за порадою йдуть: як годує, питають, чим.
Виявляється, тут стоять годівниці, у які засипає змелене зерно, і його вистачає на кілька днів, вода також автоматично подається, замість сторожа — відеокамери. Два місяці тому Панчуки закупили 60 поросят м’ясної породи, які вже зараз важать 40–45 кг, а ще за три місяці матимуть 120–130 кг.
— Людина в селі доглядає свиню до 120 кг цілий рік, а ми — п’ять місяців, — пояснює Валерій. — Так, даємо добавки, бо без них неможливо. Просто треба знати, які, як і скільки. У мене є свій млин: цьогоріч купили за шість тисяч. А до того кожного року доводилося більше п’яти тисяч віддавати за помел.
— Щоб велося та росло, необхідні чистота, тепло і позитив, — додає дружина Алла. — Їдемо з сім’єю до лісу на шашлики і збираємо жолуді для свинок, щоб глистів не мали. Так і на ветпрепаратах економимо, і діти до роботи змалку привчаються.
— Рвемо соснову лапку (верхівки гілок сосни. — Авт.), — продовжує чоловік. — Люди думають, що я граюся, мені нема що робити. Фазанам навесні копаю черв’яків, ловлю хрущів із дітьми. Знаю: для того, щоб щось виросло, потрібні незамінні амінокислоти, тваринний білок. Дика свиня в лісі його сама шукає, а вдома, якщо тварин у клітку посадили, то повинні за них відповідати і годувати тим, чим треба.
Проблема наших селян у тому, каже пан Валерій, що господарювати не вміють, не вистачає необхідних знань. І, на жаль, нема де їх почерпнути. Крім того, лінуються: роки колгоспів минули, і люди відвикли працювати.
— Інтенсивна технологія має бути: якщо птиця, то племінна, свині — теж. Тоді дадуть приріст, — ділиться досвідом Валерій Анатолійович. — Щоб на тій свині виросло м’ясо, вона повинна бути генетично схильна до цього, тобто відповідної породи. Звичайно, важливі належні корми й площа утримання. Це ж стосується й насіння. Наприклад, ми з однієї сотки картоплі зібрали сім центнерів урожаю. Бо придбали сортовий посадковий матеріал першого покоління. Аграрна наука у нас не дуже розвивається, через те мусимо вертатися до тієї ж Польщі, щоб щось почути, побачити. Зараз європейське сільське господарство, як і колишнє радянське, тримається на кредитах, полякам за свиней платять дотацію — один євро за кілограм живої ваги. Якби мені таку платили, то б уже скупив усі ці приміщення і мав би 10 тисяч свиней, але я і без дотації примудряюся заробити.
Виїжджати за кордон Панчуки не думають, адже навчилися господарювати й тут. Сьомий рік вони мешкають у Журавичах і мають усе своє: і м’ясо, і фрукти, й овочі. Коли будувалися і закладали садок, місцеві переконували: яблуні у селі не ростуть. Однак Валерій довів протилежне. Тепер має яблука не гірші за ті, що везуть до нас із Польщі. Навіть продає їх у своєму магазині.
— Кругом ліс, підвищена вологість, через це добре ростуть лишаї і мохи, — пояснює Валерій, — а з ними можна боротися залізним купоросом: побризкав — і дерево не пропаде. Всі яблуні, які посадив, прийнялись.
— Я не скажу, що ми сильніші, просто найбільше працюємо, — намагається пояснити, чому вони заможні й у достатку, пані Алла. — Я шкодую тих людей, які не живуть, а відбувають це життя. Воно дається один раз, і є різниця, що «сачканути» й пролежати, а що прожити на повну: дихати, спілкуватись і робити все, що хочеться.