Луцький міський голова Микола Романюк: Приємно, що приватний бізнес розвивається, бо держава — то найгірший власник

Міський голова Луцька Микола Романюк за десять місяців свого мерства щоденно доводить лучанам, що він не стільки бізнесмен, як хороший господар. На подив лучан, на вулицях побільшало людей в оранжевих жилетах — комунальники фарбують, метуть і наводять порядок. Що вже й говорити про дорожників — їм заважає хіба дощова погода, а про безлад, що коїться на головній площі міста, мало хто відгукується погано — головне, що там триває робота. Такого масштабного ремонту Луцьк, мабуть, давно не бачив. Місто готується до Дня Незалежності, а в мерії вже мізкують над тим, що ремонтуватимуть після свята. В інтерв’ю «Відомостям» Микола Романюк повідав про вирішення злободенних проблем міста і про плани на майбутнє.

На робочому столі у міського голови акуратно розкладені папки. Микола Ярославович каже, що переглядає їх щоденно і спеціально не прибирає зі столу, аби не забути про якусь із проблем.

— Це матеріали щодо фонтана на Театральному майдані, який я все-таки дороблю, — каже мер, вказуючи пальцем на папку. — Це — по тролейбусній лінії на Боженка, це — сміттєпереробний завод, житловий комплекс на території військового містечка, дороги, міст через залізницю, Театральний майдан, освітлення вулиць. Роботи багато. От були в мене сьогодні чехи. Мають пропозиції щодо очисних споруд, переробки мулу та сміттєпереробного заводу. Але їхня умова — спочатку створити сміттєсортувальний завод. Я його не хочу. Бо 30-35% відходів складає пластик, скло, папір, а решту треба все одно захоронювати. Наступні чотири роки ми можемо бути спокійними, бо територія в Брищі є. Якби міг, то побудував би сміттєпереробний завод біля міської ради. У Швеції пішли таким шляхом

— завод у центрі міста. З Брища тягнути труби затратно...

На перший погляд жартівливу історію про шведів Микола Романюк розповів упевнено та переконливо, мовляв, він слів на вітер не кидає, особливо, коли обіцянки даються в кріслі мера.

— Миколо Ярославовичу, що для вас День Незалежності?

— Незалежність — це, безперечно, свято держави та суспільства, якщо воно себе поважає. Для мене, до речі, це подвійне свято, бо якраз 24 серпня святкуватиму своє 53-річчя. Та для молодої держави 20 років — це термін, за який можна зробити багато і, на мою думку, зроблено багато. За цей час виросло зовсім інше покоління. Мене радує, що сьогодні молодь прогресивна, хапає все на льоту, прагне до чогось, робить помилки, але не зупиняється і йде далі. Я пригадую, яким я був у двадцять років, і якими є теперішні двадцятирічні. Умови життя змінилися. Та що там казати, якщо в мої молоді роки, а я виріс у селі, заборонялося видавати паспорт на руки. Його можна було отримати лише за направленням, якщо ти поступав в училище за межами області. Нинішня молодь уже в ніякий союз не хоче, і це правильно.

Щоб ми не говорили, але за ці роки видно, що ми йдемо до побудови громадянського суспільства, часом демократії навіть забагато. Демократія — це передусім порядок. Радує те, що світ знає, що таке Україна. Раніше питали: «Ви з Києва?», думаючи, що це Росія, я не говорю про інші українські міста. Ще одне — за роки люди зрозуміли, що жити за радянським принципом «прийди до держави — вона все дасть» уже не можна. Безперечно, створювалися умови, робочі місця, не можна сказати, що все було погано. Проте сьогодні з’явилося розуміння, що всього треба добиватися самому. Мені приємно, що розвивається приватний бізнес, бо держава — то найгірший власник, якби це грубо не звучало. Вона повинна забезпечити соціальний пакет, створити умови, клімат для розвитку, а решта — за людиною.

— Щодо бізнесу. Ви активно залучаєте до благоустрою міста бізнесменів? Вони легко йдуть на співпрацю?

— Шукати особливих шляхів співпраці не потрібно, бо люди, які допомагають мені сьогодні, це мої друзі. Наприклад, підшипниковий завод — Цибульський, ми з ним дружимо, автомобільний завод Гунчика — дружимо, Служба автомобільних доріг — дружимо, власник «Пакко», «Вопаку» Володимир Микуліч — мій найближчий друг. А інших я просто давно знаю, і ми з ними в хороших стосунках. До речі, на закиди багатьох хочу сказати, що жодних преференцій бізнесу не даю. Ну які преференції можу дати я як міський голова і чи потрібні вони, наприклад, Цибульському, директору «СКФ Україна»? Це самодостатня організація, у них все є. Середня заробітна плата — найвища в області у цій галузі. Навпаки, це він у мене питає, що треба. Я кажу: «Двадцять світильників і стільки-то метрів кабелю, які вкрали на вулиці Боженка». Розмовляв якось з Ігорем Єремєєвим, він виявив бажання чимось допомогти місту. Я запропонував поміняти світильники на вулиці Лесі Українки. Єремєєв каже: «Нема питань, давай рахунок». Я ще раз звернувся до нього, мовляв, чи можна ще трохи понахабніти — треба лавочки в парку. Тепер у парку 45 нових лавок. Ігор Палиця, сам лучанин, теж запитав, чим місту допомогти, і виділив мільйон гривень на Театральний майдан. Територію біля «Вопаку» проплачує Володимир Мікуліч. Або ж Алфьоров — які йому можуть бути преференції? А для Луцька він розчищує територію навпроти готелю «Світязь», вулицю Набережну, там же були непролазні хащі, а скоро там з’являться велосипедні доріжки. Був прикрий випадок, коли один бізнесмен гроші для міста виділив, а потім прийшов до мене з проханням дати йому маршрут взамін. Я такого не визнаю, тому гроші йому повернули.

— В міста є серйозна фінансова заборгованість теплопостачальних підприємств перед НАК «Нафтогаз». Як вирішуватимуться ці питання? Бо відомо, що за умови підписання тристоронньої угоди між «Луцьктепло», «Газ України» та «Східноєвропейською компанією» борги Кропиви «ляжуть» на плечі комунального підприємства «Луцьктепло». Хіба місто зобов’язане гасити заборгованість приватної структури?

— Я ніколи нічого не звалюю на попередників, не хочу коментувати їхню роботу, але ситуація з підприємствами теплоенергетики така. ДКП «Луцьктепло» боргує «Нафтогазу» 19 мільйонів гривень. А різниця в тарифах, яку має повернути держава, — 23 мільйони. Якщо вірити словам міністра, то з погашенням різниці проблем не буде, отже, виходить, що «Луцьктепло» нічого не винне. «Східноєвропейська компанія» боргує 66 мільйонів гривень. «Луцьктепло» винне компанії Кропиви 32 мільйони гривень. Річ у тому, що ці кошти «Луцьктепло» віддало Кропиві, але вони не дійшли до «Нафтогазу». Маючи вже негативний досвід віддавання грошей, ми вирішили укласти тристоронню угоду. Тоді у нас буде гарантія того, що хоча б частина коштів надійде на рахунок «Нафтогазу», а не осяде в кишені Кропиви.

— В Луцьку, як і по всій Україні, теплові та водопостачальні мережі у вкрай незадовільному стані, окремі не ремонтувалися по 30-50 років. Для їх заміни потрібні сотні мільйонів гривень, яких місто не має. Але колись все одно доведеться це робити.

— План із заміни труб — це лише плани, бо грошей у міста дійсно немає. Лише населення боргує за тепло 30 мільйонів гривень, бюджетники — незначну суму. Це проблема, яку не вирішити за місяць-два. В бюджеті наступного року навряд чи передбачимо кошти на заміну теплотраси та водопроводу. Бо є ціла купа термінових платежів. Зараз шукаємо десять мільйонів на електроенергію для закладів освіти. Протягом вересня-грудня треба сплатити шість мільйонів кредиту міста і погасити 400 тисяч гривень відсотків. В Україні жодне місто, думаю, не може власним коштом провести заміну труб. Вихід бачу в залученні фінансових ресурсів. Можливо, під гарантію держави чи під заставу майна. Можливо, за допомогою інвестицій приватного бізнесу, створення концесій. Але я поки дуже обережно ставлюся до концесій після випадку з Кропивою.

— Перейменування вулиць, спорудження пам’ятника Бандері — питання не на часі, бо для більшості лучан важливіший порядок у дворах і на дорогах. Як ви ставитеся до таких, м’яко кажучи, неактуальних рішень депутатів міської ради, адже є багато нагальніших проблем?

— Перейменування вулиць — це спосіб політичного піару деяких депутатів міської ради. Раз ми будуємо громадянське суспільство, то думкою громади не можна нехтувати. Доцільно провести якесь соцопитування, заслухати мешканців міста. От до мене вже звернулися з листом мешканці вулиці Олега Кошового, яку хочуть перейменувати, з проханням не робити цього. Це неправильно, коли 26 депутатів вирішать долю сотень лучан. Я особисто за це рішення голосувати не буду, бо мені важлива думка громадян.

Пам’ятники повинні будуватися на кошти з пожертвувань. Так звели пам’ятник Олені Пчілці біля наукової бібліотеки. Ні копійки з бюджету. Єдине, на що ми дали гроші, — благоустрій території на площі перед бібліотекою, все. Я не проти пам’ятника — якщо його люди хочуть, будь ласка. Я не архітектор, але, на мою думку, йому не місце біля РАЦСу. Є територія біля колишнього кафе «Буратіно», там якраз перетинаються вулиці Винниченка та Бандери, це логічніше.