Карпатська мольфарка Параска не має кому передати свій дар

Піднімешся на гору і там знайдеш людей, аби розпитати дорогу. Вивчаючий примруж ока: «А ви звідки? З Волині? Ага. То отак ще трохи йдіть догори, відтак ізнизу мете видіти, друга хата». Коли розпитуєш про таланти знаменитого карпатського чаклуна-мольфара Нечая, гуцули іронічно всміхаються та мовчать і дуже рідко радять справжню останню карпатську мольфарку Параску.

Стежина серед розлогих пагорбів, як обіцяно, веде догори, потім біжить вниз і підло обривається перед хащами. Далі — колючі кущі та вибиті коровами ями слідів. Не віриш сам собі (хто ж там може жити?), та все ж перестрибуєш ямки. Ти ба — знову з’являється стежка, весело звивається собі пагорбками й різко спускається вниз. Доганяєш її, даремно намагаючись розгадати задум верткої гірської стрічки, та вражено спиняєшся: урвище. А доріжечка злякано тулиться втоптаними слідами між камінням, плутається, чіпляючись за дрібні кущики вздовж майже вертикальної стіни. На самому дні — хатина. Замість хвіртки — перелаз, на куті хати — старий гладун, над яким похитується від вітру величезне плетиво павутини з достойним господарем посередині. У кращих традиціях народних казок дерев’яній хатині бракує тільки курячої ноги. Класичне: «Повернися до мене передом...» — випереджує примарне бубоніння з відчинених дверей: «Не 9, не 8, не 7, не 6, не 5, не 3, не 4, не 1. Хрещеній, породженій Іванці…». Мольфарка чаклує.

Тільки водою зараджує людським бідам баба Параска. У глиняний посуд через дивний дерев’яний пристрій зливається вода з примовками вслід. Бабця користає водичку-«йорданичку» та головицю (вода, що сама собі шлях з-під землі шукає). Колись у переддень Купала по трави ходила, та ноги зараз відмовили. Зате у неї завжди повна хата відвідувачів: кому примовити, кому відмовити, кого хвороба виснажила, а кому робота не береться... В любовних справах баба Параска теж помічник, каже, буде нова сім’я жити довго та щасливо з її руки.

Господиня та хата могли б змагатися у здоланні старістю. Обидві ветхі, обидві самотні й ледь тримаються на світі. Одна згубилася серед гір, а друга навіть не зачиняє на ніч двері. Їм до пари давній залізний гак на дверях, але від кого захистять кілька збитих дощок із наскрізними щілинами? Нависла над хатою густо-зелена стіна лісу, наче погрожує, та баба Параска тільки заблукалі душі бачить ночами, з іншою нечистю сама легко впорається. Двадцять років самотності змінили відчуття страху на ту мудрість, що приходить із літами. Парадокс, але справжня чарівниця стверджує: їй боятися нічого, бо живе з Богом.

— Не мольфарка. Мольфарка — це та, що зле робить. А я тільки з Богом, — розповідає баба Параска. — Нечай слугу купив собі (одразу згадує відомого «колегу»). Має котика чорного. Той або біля нього сидить, або коло людей слухає, що говорять...

У старої чарівниці чоловік був магом.

— Він примовляв і мене заставляв. Я не хотіла, бо він цілими днями з людьми говорить, розказує. Так, кажу йому, я буду, як ти, сидіти, а на городі буде не сапано, сіно не висушене. Не хтіла з ним вадитися (сваритися), бо він си буде мартвити (нервуватися). То я тільки заберуся з хати — і до роботи, на тому кінець. Та він казав: «Будеш, прийде такий час, що будеш...».

Бог не дав родині Остафійчуків дітей. Шістнадцятирічною Параска виходила заміж за вдівця на сімнадцять років старшого. Хоч мусила виконувати і чоловічу роботу, все одно впевнена, що ті роки заміжжя були кращими в її житті. Вона мала 46 років, коли помер чоловік. У колгоспі працювала за трудодні й мала порожній гаманець. Буханка хліба коштувала 20 копійок. Тоді-то й знадобилася чоловікова наука, заробить «троячку» — і вдосталь має собі на життя. Все ж довго тій науці впиралася, поки сусід прийшов з бідою — кінь захворів. Вона, не бачачи, заперечила — ні, гадюка вкусила. Взяла часник, зілля та й пішла лікувати.

— Так мені важко було, — жаліється бабця. — Роботу маю, та шкода й гроші втратити, бо я сама. То до вечора роблю в колгоспі, ввечері вдома все пороблю, відтак беру з криниці холодної води та ставлю в неї ноги, бо дуже спати хочеться, а я казала людям на ранок, абись прийшли за примівкою. Сідаю під хатою — і примовляю до третьої ночі, до четвертої. Мали такого батька, що вчив нас: боронь Боже брехати. Як пообіцяла людям — мусила зробити. Але отак ноги простудила .

До цієї має ще одну біду: смерті з дня на день чекає, а охочих знання мольфарське перейняти немає. Учень теж мусить дар мати, інакше вся наука піде нанівець, а молоді зараз до того байдуже, бідкається стара. У них свої інтереси й зовсім відсутня віра. А хто вірує, тому допоможе все — навіть музика. Дримба — суто жіночий інструмент у Карпатах, тільки вже ніхто й не згадає, коли вона тут з’явилася вперше. Її аналог — варган — існує в Тибеті, та й саме звучання відчутно нагадує буддистські мантри.

— Ті звуки — то примовляння, — всміхається баба Параска, — ними можна лікувати, можна збільшити власну силу та навіть причарувати коханого. Ворог стане другом, дикий звір — слухняним домашнім улюбленцем.

Старенька щиро не відає, що таке Тибет і чим займаються тамтешні монахи, та без дримби вона, наче без пальців.

Жінка б охоче балакала цілий день, але попереду ще не здоланий шлях додому. Прощаючись, баба Параска каже:

— Люди б зараз тільки зле робили. А я кажу: не можеш добра робити — не роби злого тоді. Навіть словами. Куля може пролетіти мимо, а слово — ніколи, бо воно має велику силу. — Всміхається тільки очима й додає: — Ти ще прийдеш до мене, дитино...