Режисер Любомир Левицький: Фамільярність відволікає, «з’їдає» професіоналізм
— Моя біографія починається з того моменту, коли я відчув, що хочу знімати кіно, — розповідає Любомир Левицький.
В Україні він відомий як кліпмейкер, сценарист, продюсер, режисер, автор сценарію першого українського трилера «Штольня».
— Завдання батьків — розгледіти в дитині талант і всіляко сприяти його розвитку, — каже режисер. — Так буває не завжди, тому якийсь час таланти зберігаються в потаємній скриньці, до дня, коли людина, стоячи перед дзеркалом, запитає себе, хто я така і чого хочу від життя? Тоді відчиняєш скриньку з талантами, перебираєш їх, дивишся на притрушені пилюкою літ вміння, вирішуєш, які ще згодяться, які підходять, щоб ними встелити власну дорогу.
Так було в мене. Я перебрав усе, що вмів, знав, хотів. Дуже швидко зрозумів — унікальної професії, яка б одночасно охоплювала всі грані моєї творчої натури — не існує. Більше я до пошуків не вертався, аж поки не переглянув фільм Спілберга «Піймай мене, якщо зможеш». Історія головного героя раптом склала пазл у моїй голові, я хотів цього все життя, та не міг надати форми власному хотінню. Натомість кінострічка чітко сформулювала мій напрямок у пошуках себе: робити кіно.
— І ти, напевно, пішов вчитися.
— Я пішов через оголошення в газеті в масовку для «Шоу Івана Найди» на «Новому каналі». Потім ще раз, і ще. Відтак сам брався розсаджувати людей, мою активність помітила продюсер шоу Лариса Пузенко, запропонувала допомагати їй. В одну ніч я навчився монтувати відео (здуру ляпнув Ларисі, що давно це вмію, а насправді не мав уявлення, як це робиться). Довелося відповідати за свої слова. Знайомство з другим режисером продакшн-студії привело в команду Бадоєва, де йшли зйомки реклами, музичних кліпів. То був справжній знімальний процес. Хоч Бадоєв і підсміювався з мене, але я отримав багатий досвід. Українські інститути кіноосвіти дають слабеньку теорію, але не вчать знімати фільм. Кінематограф повинен йти наввипередки з сучасністю, а у вітчизняних вузах ще ножицями ріжуть стрічку. Я починав з написання сценаріїв для скетч-роликів. З них заробив свій перший творчий гонорар. Пам’ятаю, почувався дуже гордим, хоч мав стабільний заробіток, та ці гроші були цінні тим, що зароблені власним талантом.
— Десь тоді з’явилася ідея «Штольні»?
— Тоді ми ще знімали на плівку, їздили в Москву з оператором проявляти матеріал, переганяти в цифру. У поїзді розговорився з Олексієм Хорошком, оператором, він поділився планами щодо зйомок фільму, шукав режисера й автора сценарію. Я погодився стати автором — так народилася «Штольня». Сценарій написав швидко. Звісно, так не треба робити, адже сценарій потребує більше уваги й часу. Взагалі перший сценарій рекомендують знищувати. Але ми так «горіли» кіно, що подумали, аби зберегти його хоча б для історії. Фільм став моєю першою серйозною роботою, яка одразу потрапила на екрани. До прокату я був абсолютно не готовим і відчував величезний страх. Дуже великий страх. Боявся не критики, боявся, що перший шматок слави мене зламає, в розумінні — демотивує.
— Але за «Штольнею» з’явилися нові фільми. З чого починаються вони?
— З аналізу продукції світового кіноринку. Я визначаю, що є зараз модним, актуальним, в тренді. Велике кіно, як мода, має свої тренди. Відомі голлівудські іміджмейкери диктують моду всьому кінематографу. Якщо знімаєш кіно, то маєш бачити, які жанри стануть успішними наступного року.
— Твої роботи часто містичного змісту.
— Наприклад, нова стрічка «Егрегор» — це фільм у жанрі «Код да Вінчі», дуже серйозна робота, такого фільму ще не мала ні Росія, ні, тим більше, Україна. Концептуально, ідейно класний, сконцентрований довкола наших рідних просторів. Якщо «Код да Вінчі» — це Ватикан, то в нас — це Україна й Київ. Поки тривають роботи над майбутнім фільмом, ми вирішили зняти щось україномовне, малобюджетне і круте. Це «Селфіпаті».
— Чи буде вона доречною з огляду на події в Україні?
— Атмосфера суспільства потребує негайної розрядки. Тому потреба у вітчизняній молодіжній комедії велика. Фільм має стати іскрою в наповненому газом приміщенні — має бути великий вибух позитиву. Адже я бачу настрої, бачу, що хочуть люди, вибираю щось схоже в кінематографі, з цього роблю фільм. Комедія схожа на «Похмілля у Вегасі», «Американський пиріг», лайт-стиль кіно, стилізований під зйомки мобільним телефоном, де троє підлітків прокидаються в поліцейському відділку і їх підозрюють у вбивстві карлика.
— Любомире, чому твої нові фільми вже стають більш схожими на інші?
— В кіноіндустрії неможливо зробити популярне кіно, якщо воно не схоже на жоден фільм. Дистриб’ютори його просто не продадуть. Це як в супермаркеті пропонуєш абсолютно новий йогурт. Тебе спитають: на який йогурт він схожий? Ти відповіси — ні на який. І його поставлять на вітрину з пивом.
— У Верховині тебе сприймають як зірку вітчизняного кінематографа, чи ти залишаєшся для тамтешніх жителів «хлопцем із сусіднього будинку»?
— Усі українці такі люди, що де б ти не став найкращим та відомим, вдома залишатимешся домашнім хлопцем, у котрому ніхто не бачить знаменитість. Так і з талантом. Оцінка вдома буде набагато нижчою, ніж якби тебе оцінювали за кордоном. Особливо це відчуваєш у рекламі: знімаєш ролик — і бачиш різницю в гонорарі режисера українського та режисера іноземного. Ролики однакові, якість теж, а оплата іноземцеві в кілька разів вища. Бо український менталітет — цінувати чуже більше, ніж своє. Я можу зняти тут десять крутих фільмів, та все одно не буду таким крутим, ніж коли б я зняв один хороший фільм у Голівуді.
— Твої кінострічки прибуткові?
— «Тіні незабутих предків» — єдиний в історії України фільм, який себе повністю окупив у прокаті. Бюджет мав 350 тисяч доларів, у прокаті ми повністю вийшли на «нуль», тепер фільм заробляє на себе. Бюджет «Селфі» ми зменшили вдвічі. Повністю розуміючи можливості ринку, я хочу робити успішне кіно. Завдання номер один — зберегти гроші інвестора. Мене часто питають: де взяти гроші на зйомки в Україні? Усе дуже просто — розцінюйте кіно як продукт, як бізнес, на відкриття якого потрібен стартовий капітал. Я думаю не про те, де взяти гроші, а про те, як їх повернути.
— Попри напружений графік у тебе чудові стосунки з дружиною. Існує якийсь секрет?
— Наталія дуже талановита дівчина, добре знайома зі специфікою професії, бо працювала у мене виконавчим продюсером на двох проектах. Дуже віртуозно «розрулює» проблеми будь-якої складності, це допомагає у стосунках, адже в нас не виникає конфліктів на тему «Де ти пропадаєш до ночі?» Вона знає масштаби роботи, знає, як це важко, розуміє, що мені треба передивитися на кастингу 350 довгоногих дівчат і ставиться до цього нормально.
— Але дівчата, напевно, дуже хочуть сподобатися режисерові Левицькому, щоб пройти кастинг?
— Я людина, котра чітко розділяє дружні та робочі стосунки, ніколи їх не поєднує. З людьми, які професійні стосунки перетворюють на дружні, на час роботи припиняю спілкуватися. Фамільярність відволікає, «з’їдає» професіоналізм. Намагаюся тримати «м’яку» творчу атмосферу, але не дозволяю акторам панібратства зі мною. Повинна бути жорстка субординація. Після зйомок можемо говорити про футбол, сім’ю, пиво. Але на час роботи користуватися дружніми користуватися дружніми зв’язками заборонено. Це одне з моїх табу: ніяких кастингів «по блату», через «постєль» і решту різних варіантів.
— У твоїх роботах завжди нові обличчя.
— Актори вже знають, що я працюю постійно з новими артистами, молодь завжди шукаю нову. Вважаю обов’язком відкривати нові таланти, допоки така можливість є.
— На появу твоїх фільмів завжди чекають. Ти багато витрачаєш на рекламу?
— Так, масу сил йде на промо-акцію фільмів. Я ж ще й продюсер. Анонсування мого кіно починається задовго до зйомок. Наприклад, на днях розпочнеться мега-анонс фільму «Селфіпаті», під назвою «Стань зіркою». Картонні постери стоятимуть в найбільших кінотеатрах, навчальних закладах України. На тлі постера треба робити селфі та заповнити анкету, абсолютно з кожним учасником зв’яжеться кастинг-директор. З кожним! Я розраховую, що знайдуться класні «самородки».
— У день, коли ти робив перші кроки в кіноіндустрії, багато твоїх знайомих іронізували, мовляв, як можна чекати від Левицького чогось гідного, якщо він замість вчитися за кордоном, бомжував під Ейфелевою вежею та прав шкарпетки в Сені.
— Пошуки власного «Я» мені хотілося проводити подорожуючи. Вирушив у Францію. Сподівався там знайти роботу, можливо, залишитися назавжди. Але обставини склалися так, що довелося жити в Парижі фільмів Мартіна Скорсезе — гангстерському, злиденному, розпусному. Я бачив його яким хочеш, тільки не очима туриста. Досі пам’ятаю, де знаходяться «виразкові» місця елегантної французької столиці. Коли повернувся, мене запитали, чи я був у Луврі? Натомість я чув про Лувр уперше і щиро відповів: «А що це таке?» Втім я набув величезного досвіду, формуючи себе. Пройшов серйозну життєву школу. Але отримав величезний досвід у формуванні себе як особистості, така собі життєва школа.
— Здійснивши бажання робити кіно, про що зараз мріє Любомир Левицький?
— Не знімати я не можу. Бачу — це проблемно, але дешевше не робити взагалі нічого. Мрію зробити англомовний український фільм, мрію зняти кіно з голівудськими зірками. Хочу фільм спільного виробництва з Голівудом.