Закрита залізнична станція Кримне, одна із найстаріших на Поліссі, заростає бур’янами

Колись за рухом поїздів звіряли час. Сувора реальність відкинула на задвірки історії і здійснення найграндіозніших планів із розбудови української залізниці. Скорочення пасажирських і вантажних перевезень, зношеність транспортного складу, постійна нестача коштів на ремонт колії роблять свою темну справу. Залізничники з досвідом жартома розповідають, що в радянську епоху черговому скромної залізничної станції навіть не було можливості випити склянку чаю у перерві між потягами. Тепер упродовж цього періоду можна грибів, ягід назбирати і повість написати.

Не виняток і залізнична станція Кримне.

— Збудована вона за царя близько 1900 року. Колись на її території працювало навіть паровозне депо, — розповідає ветеран залізниці, колишній начальник станції Борис Борисюк. — Через неї курсували поїзди від Здолбунова до Бреста. Тоді тут діяло дві колії. Згодом проклали ще дві й два тупики. Під час Першої світової війни дерев’яне приміщення вокзалу згоріло. Коли прийшли поляки, то звели нове з мініатюрними вікнами. Прохід до поїздів здійснювався лише через зал очікування. Тоді ж працювала ще одна залізнична гілка — Кримне–Камінь-Каширський. За часів панської Польщі станції був наданий високий третій клас із п’яти, що існували. Визначався клас станції відповідно до обсягу робіт, який на ній виконували. Під час Другої світової німці проклали залізницю з Вербки до Каменя-Каширського, тому потреба у попередній відпала. До дерев’яного вокзалу вони добудували цегляне приміщення акумуляторної. У воєнні роки дерев’яна частина станції згоріла. Коли фашисти відступали, вони з’єднали два паровози, причепили до них спеціальне обладнання, яке по ходу потяга виривало шпали.

Борис Павлович може багато розповідати про історію рідної станції Кримне, роботі на якій віддав чимало років свого життя. Втім, останні події не дозволяють пенсіонеру спокійно відпочивати. Станція Кримне припинила свою роботу, констатував Борис Борисюк, нині тут лише залізнична зупинка.

Передувала цьому телефонограма — наказ начальника Державного територіально-галузевого об’єднання «Львівська залізниця» Богдана Піха «Для забезпечення виконання заходів із оптимізації чисельності господарства перевезень ДТГО «Львівська залізниця» на 2013 рік щодо закриття станції Кримне та з метою запобігання розкраданню товаро-матеріальних цінностей Львівської залізниці до отримання рішення «Укрзалізниці» щодо подальшого розпорядження цим майном». Ось така довжелезна назва й лише кілька пунктів цього «історичного» наказу: вирішити питання з працевлаштування співробітників станції; законсервувати станційні приміщення; демонтувати колію, напільні пристрої; вирішити питання освітлення зупинкового пункту... Власне, ці тези пояснюють те, що відбувалося на станції Кримне. Можливо, то і є реалізація Концепції Державної програми реформування залізничного транспорту, схваленої Кабінетом Міністрів України у 2006 році? У ній сказано: «Залізничний транспорт є однією з базових галузей економіки. Проте стан виробничо-технічної бази залізниць і технологічний рівень перевезень за багатьма параметрами не відповідає потребам суспільства, що зростають, та європейським стандартам якості надання транспортних послуг». Отже, потрібні реформи? А якщо так, то на цьому етапі керівництво залізниці вирішило провести їх на станції Кримне, знявши повністю дві колії та повиривавши з них шпали. Демонтували й колію, що вела до керамічного заводу, оскільки вона також перебувала на балансі «Укрзалізниці». До слова, коли завод працював, він експлуатував по 30 товарних вагонів на місяць. Важко заперечити, мабуть, саме такою й має бути консервація товаро-матеріальних цінностей. Одначе людям, які десятки років користувалися послугами станції, нереально зрозуміти, чому тут панує розруха, як під час війни, коли народне добро нищили фашисти? Пасажири на єдиній тепер платформі бідкаються, що під палючим літнім сонцем та у хурделицю взимку їм доведеться чекати потяги просто неба, адже зал очікування теж законсервований.

Чимало жителів Дубечного та навколишніх сіл — Теклі, Мокрого, Кримного, Любохин і т. д. — користувалися такою послугою, як попереднє придбання квитків на пасажирські поїзди. Тепер вони змушені їхати на найближчу станцію Вижва, щоб задовольнити потребу в проїзних документах. Або ж у Ковель.

— Нам пояснили, що вона має право на існування, якщо обслуговує за добу 50 осіб. Здається, на нашій частенько бувало й більше. Та все одно це не вплинуло на рішення Львівської залізниці, — розповідають люди в очікуванні потяга.

— Та хіба лише на нашій станції такі зміни! — долучаються до розмови інші.

Хоч і влада змінилась, але пересічні громадяни занепокоєні тим, що такі дії є передумовою до приватизації залізниці. Відповідь на це питання дає все та ж Концепція Державної програми реформування залізничного транспорту: у її четвертому розділі йдеться про те, що залізниця має бути збережена у державній власності. Отже, хвилювання громади безпідставні?

Останній начальник станції Анатолій Наумук, який донедавна жезлом проводжав поодинокі поїзди, пояснив, що усі шестеро її працівників не залишилися без роботи, тобто працевлаштовані. Заодно ми згадали й тих, хто колись очолював невеликий станційний колектив: Івана Косова, Михайла Даниленка, Анатолія Ротайка, Кравченка (на жаль, пам’ять не зберегла імені), Олексія Дудіка, Петра Лищика.

...А потім я стояла на пероні й із жахом дивилася на згаслі світлофори, забиті дошками навхрест, як у війну вікна осель, які колись були світлячками, що вказували шлях у пітьмі, на складені поблизу станції шпали — і на душі було так прикро, так ностальгічно, ніби це не моє село, не реальність, а кадри зі старого німого кіно. Здавалося, що ось-ось упаде завіса, зникне ця жалюгідна картинка і все повернеться на свої місця. Однак…

Відтоді минуло рівно два роки. Я повернулася на станцію, звідки вирушила колись у самостійне життя, бо серце ніяк не хоче приймати побачене. Незважаючи на час, не змирилися з цим і люди, котрі люблять своє село, свою залізничну станцію. Зупинкою поміж себе вони її називати так і не навчилися. Нині сільчани кажуть, що на залізниці ніби війна пройшла. Наслідки руйнування стали ще нестерпнішими. У кабінеті чергового ходять протяги, колишні колії позаростали бур’янами. На пішохідному переході плити заледве не вивалюються. Єдине, що вціліло, — це вбиральня. І справді, життєво необхідне приміщення! Хоч би графік руху поїздів хто повісив, а то доводиться користуватися сільським «зіпсованим телефоном». Жодних позитивних дій із боку нового керівництва «Укрзалізниці». Може, вирішили продовжити «реформи» попередників? Усе, як у казці: що далі, то страшніше.