Ієрей Микола Калуш опікується найстарішим дерев’яним храмом Маневиччини

Нині це і пам’ятка архітектури національного значення, і діючий храм, у якому продовжують відправляти богослужіння. У цій унікальній споруді служить надзвичайно приємний у спілкуванні ієрей Микола Калуш.  

Зустрівшись зі священиком Миколою Калушем у стінах храму, не сподівався, що бажання отримати бодай хоч трохи інформації про святиню виллється у дуже цікаву розмову в церковному будинку, де мешкає родина настоятеля — матушка Марія та їхні діти — чотирирічний син Андрійко й дворічна Наталка.

Священнослужителів у родині колківчанина Миколи Калуша не було. Батька, який був лісівником, після того, як декому не дав украсти лісу, збили машиною, і він утратив ногу. Мама працювала контролером на колківському ринку і продавала насіння. І сам Микола, котрий був другою, пізньою дитиною і мав свої інтереси та нахили, не гадав, що пов’яже життя із церковною діяльністю. Хлопець у свій час танцював брейк-данс. Зі своїм гуртом навіть якось виступав у Будинку культури Маневичів. До речі, ще один священик Михайло Анісімов, який проводить богослужіння в колківському Свято-Хрестовоздвиженському храмі, танцював разом із ним.

— Для того щоб танцювати брейк, потрібно вести здоровий спосіб життя. Якщо ж пити і курити, то в цьому танці тяжко щось зробити, — ділиться отець Микола, продемонструвавши на моє прохання стійку на руках.

Паралельно із заняттями вуличними танцями молодого колківчанина на той час уже цікавили й інші речі, зокрема й релігії світу — християнство, буддизм, а також окультизм і навіть магія. Все, що потрапляло до його рук, він намагався розібрати, натикаючись при цьому, як каже нині, на всякого роду «духовне сміття».

— Свого часу отець Андрій Кураєв сказав такі слова, які мені запали глибоко в душу: «Поки всі релігії говорять про те, яку жертву приносити Богу, тільки Євангеліє свідчить про те, яку жертву Бог приніс для людей». І саме тоді, у свої 18 років, я зупинився на християнстві, — продовжує мій співрозмовник. — А оскільки душа хворіє завжди і її треба якось лікувати, я, прийшовши до розуміння того, що християнство — творець психології, вирішив стати священиком.

У Миколи Калуша є рідна сестра, з якою мають різницю у 19 літ. Коли хлопчику виповнився лише рік, вона вийшла заміж і оселилась у Москві. Після того як не стало батьків, покликала молодшого брата жити до себе, щоб мати змогу його підтримувати.

— Приїхавши до сестри, я спробував вступити в Московську духовну семінарію, яка діє в м. Сергіїв Посад, своєрідній Сорбонні в плані духовних навчальних закладів, — пригадує священик. — Не пройшов за конкурсом першого разу, здійснив другу спробу. Зі мною навчалися хлопці з Німеччини, Китаю, Америки, Прибалтики, Польщі, Сербії. Перший рік вони лише вчилися розуміти церковнослов’янську мову, а потім потихеньку все інше. Проте третина всіх семінаристів була з України. Навчалися ми і жили в найбільшому монастирі Росії — Троїце-Сергієвій лаврі, заснованій у XIV столітті преподобним Сергієм Радонезьким. Це було для мене величезною втіхою, адже люди зі всього світу приїздили, аби подивитися на ту красу, прикластися до святині та помолитися, а я жив серед усього цього.  Бувало, вийдеш увечері, а навкруги квітнуть квіти, тиша і неймовірна велич.

Під час здобування освіти в семінарії Микола Калуш зустрів свою майбутню дружину, яка вчилась у регентській школі при цьому духовному закладі. Після закінчення семінарії продовжив навчання в академії.

— У Карасині мій перший прихід (також править у Свято-Успенській церкві в с. Лишнівка). Тут уже третій рік, — продовжує настоятель храму. — Хоча церква древня, проте збереглася в чудовому стані. Постійно проводилися необхідні ремонтні роботи. Зокрема, торік пофарбували дах. Хочемо замінити підлогу в дзвіниці. А в сторожці, або, як її називають, «хрестилці», після ремонту облаштуємо недільну школу. Доглядають за церквою і територією дуже ініціативні сільські жіночки, які хочуть, щоб у храмі було як удома.

На заняття недільної школи поки що збираються в церкві, а коли холодно — у будинку священика. Діти розділені на дві групи — молодша до 13 років і старші. Збирались навіть і з дорослими, в основному взимку, коли люди менше завантажені роботою. Та, як зазначає Микола Калуш, найбільше дітей приходить перед Різдвом, коли готуються сценки, вертеп. Тоді проблема полягає у тому, аби кожному дати слова і роль.   

— За сценарієм є три янголи, я ж дроблю слова так, щоб вистачало шістьом янголам, так само збільшую і юрбу пастушків. Усі залишаються задоволені, — продовжує батюшка. — Радує і молодіжна група, щоправда, на наших зустрічах поки здебільшого говорю я, а вони слухають. Коли я вчився, то в нас казали так: «Щоб поставити запитання, потрібно щось знати, мати базу». Тож поки напрацьовуємо ці знання.

Під час бесіди зачепили ще декілька важливих тем. Говорячи про піст, пан Микола відповів словами апостола: «Все мені можна, та не все на користь».

— Взагалі піст — це справа дуже індивідуальна. Потрібно постити, якщо ти відчуваєш, що можеш, — проказує священик. — Піст для хворих, вагітних, старих, дітей може бути відмінений. Колись послаблення було і для подорожніх, які проходили пішки сотні кілометрів і не знали, де їх застане ніч. У наш час хтось може собі лукавити, коли йому захотілося з’їсти курочку, проїхавши якусь відстань, сидячи у поїзді. Піст — то діло сумління. Він не є самоціллю. Піст, молитва, відвідування церкви — це не ціль духовного життя, а засоби.

На запитання, чому потрібно ходити у церкву, батюшка відповів, що священики є інструментами в руках Божих. Проводячи обряди, священик обряжає все те невидиме, що звершує Бог. Тому священики використовують свічки, ладан, ікони, церковний спів, храм для того, щоб якомога ліпше пристосуватися до молитви.

— Ви пробували тривалий час молитися? — запитує  святий отець і відразу ж дає відповідь: — Вашу увагу постійно щось відволікатиме стороннє. Це свідчить про нашу зіпсованість і незвиклість до молитви. Тому люди віками створювали такі умови для того, щоб легше цю увагу було збирати. Якщо людина хоче спастися і серйозно до цього ставиться, не ходити до церкви і не використовувати цей засіб було би нерозумним. Це можна порівняти із недугою. Якщо не ходити до лікаря, хвороба рано чи пізно візьме гору.

Поза церквою Микола Калуш третій рік як розводить бджіл.

— Це дуже благородне і цікаве заняття. Можу його порівняти із шахами або зі стратегією, бо маєш усе продумувати, — ділиться пан Микола.  — Ти можеш у будь-якому напрямку направити бджолосім’ю: працювати на мед, пилок, на маточне молоко або ж на прополіс чи віск.

Оскільки сім’я священика поступово збільшується, для додаткового заробітку він вирішив розводити велику червону малину на здачу. Тож цьогоріч біля хати висадили тисячу кущів.

Місія священиків не з легких. Вони покликані допомогти зберегти у людських серцях християнські істини, наповнювати наше життя Божим Словом. І ми дійсно потребуємо добрих пастирів, які би знаходили потрібні слова, давали живу надію в житті і ставали мостом між нами та Богом. Тож, як священики моляться за усіх нас, нам треба молитися за них.