Десята муза — без вірного жерця…
Дванадцять років — досить-таки вагомий у буремному світі відрізок життя, на якому можна пізнати людину, зокрема духовно. Вдячна долі, що саме стільки літ тому легкою рукою фотожурналіста й режисера Валерія Бєлова вона завела мене в народну аматорську кіностудію «Волинь».
Тут познайомилася з її безпосереднім керівником — Борисом Ревенком, який одразу ж заінтригував своєю колоритною зовнішністю (на фото). Вже згодом дізналася від нього про сповнені романтики й водночас нелегкої праці мандри у складі китобійної флотилії. А також про те, що саме моря-океани надихали його на заняття фотосправою й випуск «багатотиражки».
У рік нашого знайомства Борис Павлович долучився до зйомок мого першого фільму в кіностудії — «Ілюзії чи химери?». Багато цікавих закутків Луцька ми тоді з ним обходили у пошуках графіті, які тоді все частіше стали з’являтися на урбанізованих стінах «з-під балончика» художників-райтерів. Він досить по-сучасному сприйняв це молодіжне, на перший погляд, мистецтво.
Відтоді БеПе (від ініціалів імені та по батькові. — Авт.), як його позаочі називали близькі люди й однодумці, підтримував багато моїх ідей, допомагав у створенні нових короткометражок, радів успіхам на всеукраїнських і міжнародних фестивалях. Не шкодуючи, ділився зі мною ідеями майбутніх журналістських матеріалів, коли дізнався, що я опановую саме цю професію.
Про перебування у Лесиному краї нашого ще досі не визнаного належно кіногенія Івана Миколайчука я довідалася саме після знайомства з Борисом Ревенком. Як і про те, що у нашому місті ще тоді жила донька сенаторки, залюблена у фото й кіно, — Ірина Левчанівська. І про принцесу Сіаму — нашу землячку Катерину Десницьку, про талановитих митців нелегкої долі Костя Шишка й Олександра Валенту… Словом, він був справжньою ходячою енциклопедією.
Метр волинського кінематографа збирав і дбайливо зберігав замітки й статті як про щонайменші успіхи, так і про світове визнання режисера Олеся Саніна й оператора Сергія Михальчука, які свого часу бігали ще аматорами у «творчий підвал» у центрі Луцька.
Борис Павлович багато робочого та вільного часу проводив у цьому мистецькому андеґраунді. Навіть коли вже підводило здоров’я (казав мені з часточкою іронії: «Почуваюся на «х» — «хріново». — Авт.), не полишав відеокамеру. До нього записувалися заздалегідь, аби зафіксувати для історії ту чи ту культурно-мистецьку подію, творчий захід. Зовсім недавно разом ми встигли втілити у життя ще один мій короткометражний задум, адже «десята муза» завжди крокувала поруч із ним.
Добре, що встигла сказати багато дружніх слів йому самому і неодноразово повторювала, що зроблю й зараз: «Таких, як ви, більше «не випускають».
Довідка
На 78-му році пішов із життя керівник аматорської кіностудії «Волинь», заслужений працівник культури України, голова Волинської обласної організації кінематографістів України Борис Ревенко.
Борис Павлович народився на Черкащині у 1937 році. За своє життя спробував себе у різних амплуа: моряка у китобійній флотилії, журналіста, режисера, оператора. Ревенко у тій чи іншій іпостасі взяв участь у створенні понад 300 вітчизняних фільмів, серед них більш як 20 стрічок здобули Гран-прі, а понад 60 — фестивальні призові місця.
Найзнаковіші фільми: «Світло витязя», «В оселі чорного самітника», «Карпилівські вечорниці», «Чарівник із Луцька».