Лісівники Волині долучилися до зведення оборонних споруд на сході України

Будували бліндажі для військової техніки й особового складу, виконували інші роботи.

П’ятдесят лісівників-добровольців із держлісгоспів Волині на чолі з начальником управління Василем Мазуриком у кінці квітня вирушили до Маріуполя будувати оборонні споруди з волинського лісу. Як зводили та які враження привезли із Донецької області, я дізнався у працівників ДП «Поліське ЛГ» — помічника лісничого Куликовичівського лісництва Олександра Курдельчука й інженера з охорони та захисту лісу Віталія Супронюка.

— Добровільно зголосився, вирішивши, що потрібно допомогти нашим бійцям зі зведенням оборонних укріплень, і, незважаючи на сльози дружини, поїхав разом із іншими чоловіками на Схід, — каже куликовичівець Олександр Курдельчук. — Батькам про своє відрядження повідомив, уже перебуваючи на місці. Проживали ми в гуртожитку м. Маріуполя, підйом о шостій ранку, година на збори та сніданок, а о сьомій — виїзд на роботи. Про харчування подбали держлісгоспи.

Було сформовано п’ять бригад по десять чоловік та призначено бригадирів. Кожній бригаді давалися завдання чи то з будівництва бліндажів для укриття військової техніки й особового складу, чи то з інших допоміжних робіт. Особистий приклад працівникам показував сам начальник управління Василь Мазурик, який завідував питаннями організації та доставки необхідних матеріалів, а коли не вистачало робочих рук, трудився нарівні зі всіма.

Бригада маневичанина Віталія Супронюка, поділившись навпіл, щодня одночасно будувала відразу два бліндажі з дерева, третій бліндаж завершували разом. За допомогою техніки виривався котлован, а далі лісівники зводили стіни та перекриття із декількох шарів колод і землі. Спочатку робота давалася важкувато не лише через невміння, а й тому, що періодично долинали незвичні для них звуки залпів тяжкого озброєння, яким обстрілювали Широкине.

— Найближча відстань до фронту від місця, де ми працювали, як нам казали, була 2,5 кілометра, — долучається до розмови Віталій Супронюк. — Був випадок, коли прикордонники просили нас зняти камуфляжі, аби бойовики помилково не прийняли за військових. Спочатку, коли лунали одиночні постріли, мало не підкошувалися ноги, бо думали, що працюють снайпери. Та потім нам пояснили, що то наші військові стріляли по безпілотниках. Загалом було домовлено, що ніхто нікуди не відлучається, аби не потрапити на мінне поле, а в ліси («зеленку») — взагалі ні ногою.

Визначені об’єкти лісівники зводили навколо Маріуполя, віддаляючись від нього на різну відстань. І, як зауважив Віталій, часто виходило так, що місця будівництва були безпечніші, ніж те, де вони проживали, адже від Маріуполя до Широкиного, де тривали бойові дії, напряму якихось 11–12 кілометрів.

— Маріуполь досить велике місто із потужними заводами, — продовжує Віталій. — Проте воно практично порожнє. О восьмій годині вечора життя в населеному пункті припиняється до наступного ранку. Місцеве населення дуже злякане, люди перебувають у постійному напруженні. Коли йдеш у формі, всі неначе завмирають. Проте найбільше вразив один випадок. Ми з хлопцями йшли по вулиці, де сиділи дві бабусі. В цей же час було чутно, як почала працювати ворожа артилерія. А одна з бабусь каже другій: «Це не «Гради», це «САУшки» стріляють. І не в наш бік». Для нас це було шоком. Навколо стоїть гул канонади, проте ніхто не реагує, бавляться діти.

— Окремі мешканці раділи тому, що ми прибули допомогти, інші, навпаки, казали: «Навіщо ви приїхали?». Й узагалі, у багатьох із них ностальгія за Радянським Союзом, — продовжує Олександр Курдельчук. — Але коли одного разу під час слідування до місця роботи через вікно автобуса побачив, що дитина, яка йшла за руку з якоюсь жінкою, помахала мені ручкою, весь негатив минув. І стало приємно від усвідомлення того, що ми вчиняємо правильно, а наша допомога — це крок для зближення Заходу та Сходу.

Лісівники постійно працювали поряд із військовими, були, як то кажуть, під надійною охороною. Обидва чоловіки бачили в очах наших бійців неймовірну жагу перемогти супротивника.

— На блокпостах зустрічали нас як рідних, — підхоплює Віталій. — У всіх бойовий настрій. Щоправда, серед бійців дуже багато молоді, яким, здається, лише по двадцять років. Пройнялися і ми бойовим духом. Від цього адреналін був такий, що навіть не міг спати. Та потім увійшов у такий режим. Тепер, приїхавши додому, ніяк не можу виспатись. Якщо буде потрібно, ще поїду без зайвих питань.

Допомогти і вернутися додому живими — такі завдання ставили перед собою волиняни. Так і сталося. Всі лісівники, за винятком начальника управління Василя Мазурика та ще вісьмох чоловіків, які залишилися чекати зміни, 16 травня здоровими та неушкодженими повернулися до своїх домівок.