Чорна субота у Чорнижі
21 лютого мешканці Чорнижа та навколишніх сіл Маневицького району прощалися з уродженцем села, бійцем криворізької 17-ї окремої танкової бригади Володимиром Мельником, який загинув під Дебальцевим.
37-річний житель Дніпропетровська Володимир Мельник, який разом із дружиною Софією виховував восьмирічного сина Ярослава, завжди мріяв жити у вільній цивілізованій країні. Тож, отримавши недільного дня повістку, чоловік не став шукати поважних причин, аби не йти в армію, й наступного ранку з’явився у військкоматі, готовий виконати свій почесний обов’язок — стати на захист України.
Старший сержант Володимир Мельник, ставши бійцем 17-ї ОТБ, очолив екіпаж танка Т-64 та від його номера отримав позивний «Сотка».
На початку осені 2014 року підрозділ 17-ї бригади, де служив наш земляк, захищав визначені території поблизу Артемівська. Наприкінці вересня танковий екіпаж Мельника у складі трьох чоловік був прикомандирований до 1-го територіального батальйону «Волинь» поблизу Дебальцевого.
— Володя був простим веселим хлопцем, — каже боєць-піхотинець тербатальйону «Волинь» Руслан у колі побратимів, які приїхали віддати останню шану загиблому товаришеві. — Ми попали на позиції 25 вересня 2014 року, і через три дні нас підсилили танковим екіпажем із 17-ї бригади. Із Володею швидко знайшли спільну мову, оскільки і він, і ми були з Волині. Разом пробули на позиціях 93 дні.
Та невдовзі побратимам усе ж довелося розлучитися: тербат «Волинь» відправився на ротацію, а Володимир із екіпажем лишилися підсилювати піхоту 128-ї бригади.
— Він так не хотів, щоб ми їхали. Напевне, щось відчував. Хотів їхати з нами. Не вкладається в голові, що він загинув… — ледь стримуючи сльози, каже Руслан.
Володимир телефонував додому щодня, бувало, по декілька разів. Коли телефон замовк, занепокоєна дружина почала дзвонити усім підряд, аби дізнатися, що трапилося. На черговий дзвінок схвильованої жінки військовий відповів, що уточнить інформацію й зателефонує, а вже через деякий час повідомив: «Ваш чоловік загинув, отримавши поранення в голову».
— Володя був доброю людиною та хорошим чоловіком, — плаче солдатська вдова. — Дуже любив сина. Ярославчик постійно утішав мене, кажучи: «Мамо, ти не переживай, у тата танк броньований, у нього все буде добре». Але така доля, судилося йому померти за Україну…
Немає нічого страшнішого, як ховати у сиру землю своїх дітей. Не можна було спокійно дивитись на вбитого горем сивочолого батька, який нещодавно переніс інсульт, він лише зрідка вигукував: «Краще б вони мене забили, а не його!». Ще кілька тижнів тому Володимир по телефону йому говорив: «Ідіть у сільську раду і скажіть, хай вам привезуть дров, а я за два тижні приїду в гості, то їх поріжу». Не судилося…
Ніхто поки що не може точно сказати, якого саме дня і як загинув Володимир Мельник. Одні говорять, що 13-го, інші — 14 лютого, однак материнське серце не обдуриш. У ніч із 13 на 14 лютого мати Тетяна Матвіївна цілу ніч не спала: ходила, прибирала. А зранку о шостій увімкнула телевізор. Скільки разів дивилася новини — нічого, а тут, коли повідомили, що шестеро поранено і один вбитий, як хто ножа в серце встромив. Так і вилетіло з вуст: «Володька мій убитий!».
Дружина та син загиблого хотіли поховати його в Дніпропетровську, але батьки настояли, щоб їхній син був похований на землі, звідки пішло його коріння. Проводжало героя-танкіста в останню путь головною вулицею села декілька сотень людей. Від церкви до кладовища військовослужбовці Маневицько-Любешівського ОРВК пронесли труну через живий людський коридор. Люди, стоячи на колінах, вигукували: «Герої не вмирають! Слава героям!».
— Наше село ще не бачило такого похорону, як сьогодні, і дай Боже, щоб ніколи в жодному селі в Україні таких похоронів не було. У Бога немає померлих — у Бога всі живі. Немає більшої любові ніж та, яку проявив Володимир, адже він поклав душу свою за друзів та близьких, — виголосив місцевий священик на цвинтарі перед відданням тіла полеглого героя землі.