Біженка з Луганська: У нас ніколи не виховували патріотизм ні до свого міста, ні до України

Уже майже два місяці в обласному центрі Волині мешкає сім’я Сидорчуків (прізвище змінено — авт.) із Луганська. Геннадій та Наталія приїхали разом зі своїми чотирма доньками. Свого часу в себе в місті вони виходили на Євромайдан, але коли зрозуміли, що їхнім життям може загрожувати небезпека, то вирішили покинути свою малу батьківщину. В Луцьку облаштуватися їм допомогли віряни церкви «Царство Боже», оскільки й самі луганчани є її прихожанами. Також, кажуть, дуже підтримують волонтери. А тепер і сам Геннадій став волонтером та допомагає землякам.

— В основному здійснюю координацію вивозу людей із «гарячих точок», — розповідає чоловік. — У Луганську лишилися знайомі, з якими зідзвонююсь, і вони допомагають. Було кілька випадків, що люди кидали домівки й зовсім не мали грошей, доводилося шукати кошти по церквах, благодійниках. Але кожен випадок унікальний. Загалом спостерігалося кілька хвиль виїздів, і в кожної своя характеристика. Перша хвиля — це активісти Євромайдану, з-поміж яких і ми. Потім поїхали люди зі Слов’янська, Алчевська та Краматорська, яким загрожувала небезпека від військових дій. Зараз це Донецьк і Луганськ. Але тепер виїздять ближче до домівки, а також у Росію. МНС організовує безкоштовно вивіз, раніше такого не було.

— Ми й самі не були вже такими патріотами, для нас слова «Україна» та «прапор» нічого особливого не значили, — долучається до розмови дружина Геннадія Наталія. — Але саме Майдан у Києві пробудив у нас почуття гордості за свою Батьківщину. Ми зрозуміли, що є чим пишатись у нашій країні. Події на Майдані відслідковували по «Громадському ТБ», «Еспресо.TV», в онлайн-режимі. Ми не дивилися ні українських каналів, які на той момент брехали, ні російських.

Але таких, як Гена і Наталя, у Луганську були одиниці. Адже на місцевий Майдан, за їхніми словами, виходило від 100 до 300 людей, коли населення там півмільйона. Решта вважала майданівців бандитами.

— Навіть наші батьки не розуміли і до сьогодні не розуміють того, що сталося на Майдані, — продовжує Геннадій. — Вони живуть у селі, завжди стопроцентно голосували за Януковича й іншої правди не знають. Було таке враження, що Путін розпилив порошок і адекватні стали неадекватними, пояснити це неможливо. З багатьма я вранці розмовляю — зі мною погоджуються, а завтра він уже антипатріот, тому що подивився телебачення. Специфіка Донбасу — це вже давно вбите мислення. Людей душили-душили… Всі ці роки господарем Луганської області був Єфремов. Просто мінялися фігури, але вони були його маріонетками.

— Місцеві депутати за наказом Єфремова створювали спеціальні банди, наймали росіян, а жителі прикордонних районів переводили їх, ті сідали потім на автобуси і їхали влаштовувати акції-погроми у Луганську, Донецьку, Харкові, — продовжує Наталія. — Знаю, ходили по училищах, технікумах і наймали хлопців, пропонуючи заплатити півтори тисячі, тисячу двісті конкретно за щось: будете бити — буде така ціна. Людей купили, декому безкоштовно випивку давали. Ідейних, можливо, було відсотків 20, решта — наймані та куплені.

— Ви кажете, що місцеві переводили через кордон, а хіба це можливо? — уточнюємо.

— Треба розуміти, що таке кордон, — пояснює Геннадій. — Це не колючий дріт чи рів якийсь або стіна. Рибаки наші вільно переходять його — то з того боку рибку половили, то з цього. Прикордонні жителі між собою спілкуються. Є тільки пункти пропуску, через які проїжджають автомобілі. Українські телеканали як брехали, так і брешуть: кажуть, український кордон закритий, але реально він не закритий. Як ходили туди-сюди, так і продовжують ходити.

Луганчани також розповіли, що навіть проукраїнськи налаштовані громадяни часто просто боялися висловлювати свою позицію, адже могли, наприклад, через свої ідейні переконання втратити бізнес, клієнтів. І навіть тепер не афішують, якщо їхні рідні воюють на боці сил АТО.

— У нас ніколи не виховувався патріотизм ні до свого міста, ні до України, — каже пані Наталія. — Якщо це робилося, то формально, справжнього патріотизму ніколи й не було. А останнім часом дійшло до того, що у школі діти російський гімн співали.

Виною всьому, за словами подружжя Сидорчуків, пропаганда, яка працювала дуже потужно. Наприклад, бюджетників лякали, що забиратимуть у них по 20–30% зарплати на ремонт майдану Незалежності, й ті в це вірили. Міфи ширилися й щодо «Правого сектору», мовляв, їдуть по 2–3 автобуси, їх під Алчевськом чи Антрацитом зупинили, або «бандерівці» викрали «швидкі» та мчать у Луганськ на прорив.

— Зараз донька спілкується з подругами, які залишилися в Луганську, та чує різні нісенітниці вже про Нацгвардію: то вони там розстрілюють солдатів, то мирних жителів, — розповідає Наталія. — У людей у головах каша. Ті, хто чітко поставив собі межу, де їхня батьківщина, вже давно виїхали, а кого тримають квартира, земля, старенькі батьки, лишились, і їм цими нісенітницями забивають голови. Там бої йдуть, і невідомо, де чия бомба впала, тож легко говорити, що це стріляють нацгвардійці.

— Мій друг із дружиною вже четвертий день сидять у бесідці, в дім бояться заходити, поряд відкритий льох постійно, — оповідає про почуте по телефону Геннадій.

Про односельчан, що виїхали в Росію, луганчани кажуть, що ті вже почали «прозрівати». Бо там виявилося не з медом — виникають сутички з місцевими, які обурюються, мовляв, «понаехали тут».

Щодо Луцька, то Геннадій дивується, як тут виживають на такі мізерні зарплати, адже в Луганську за ту ж саму роботу платять у два, а то й три рази більше. Виплати на дітей Наталя не може отримати вже третій місяць, хоча, каже, обіцяли, що за три тижні справу переведуть.