Петро Ластівка: Я режисер важкої руки

Петро Ластівка народився в Ужгороді в акторській родині. У 1979 році закінчив відділення режисури Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого. Працював режисером у Чернігівському музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка, головним режисером Тернопільського музично-драматичного театру. Загалом на його рахунку вже 71 постановка. І останнім часом Петро Петрович тісно співпрацює з Волинським театром. Його вистави, наприклад, «Моя чарівна леді», «8 люблячих жінок», «Мартин Боруля», «Приборкання норовливої», «Тригрошова опера», «Северин Наливайко», «Кармен», «Одкровення від Мазепи» у Волинському театрі проходили завжди з великим успіхом. Про специфіку режисерської професії Петро Ластівка розповів «Відомостям».

— Ви довгий час співпрацюєте з Волинським театром. Тут кращі умови, ніж у інших?

— Справа не в цьому. Умови всюди однакові, але питання в тому, хто їх створює. Ті люди, які створили мені тут умови, хочуть, щоб я працював, вони відчувають в мені потребу. Це Богдан Степанович Береза, його заступники, та й актори теж. Мені тут надають можливість реалізовувати якісь свої творчі плани, допомагати в чомусь колективові, а колектив, відповідно, допомагає в чомусь мені.

— Вам доводилося працювати за кордоном?

— У Росії в Орлі ставив п’єси, у Молдові, в Польщі. Проте, розумієте, там нас ніхто не чекає, там свої асоціації, які стережуть права своїх місцевих національних режисерів. В кожному містечку є відділення асоціації режисерів і загальна асоціація європейських режисерів. Ми туди не входимо, хоча я є членом асоціації європейських режисерів, але все одно це не така тісна співпраця. Думаю, і у нас скоро з’явиться схожа організація. Взагалі це нормальне явище, коли режисер не прив’язаний до одного театру. Творець повинен бути в пошуку — своїх вистав, акторів, театрів. Зараз виходить так, що у Луцьку я працюю над «Гамлетом» і готую паралельно постановку «Назар Стодоля» у Черкасах.

— Яка вистава вам найбільше запам’яталася?

— Кожна.

— А які найважче даються? Можливо, на історичну тематику?

— Справа не в тематиці, а в об’ємі роботи. Така вистава, як «Кармен» потребує набагато більшої роботи, ніж інша. Чому? Тому що там задіяний оркестр, який весь час грає. Там співають і солісти, і хор. Дуже багато музичних і танцювальних номерів. Це синтетичне мистецтво, і його треба звести докупи. Це складніше, але разом з тим і цікавіше. Взагалі режисура — важка робота, тому що багато енергії та енергетики ти вкладаєш у кожну людину, віддаєш свої знання, купу нервів. Крім того, режисер має бути людиною філософського складу мислення, енциклопедичних знань, володіти всіма професіями, які є в театрі, щоб його ніхто не обдурив (сміється).

— Скільки часу взагалі триває підготовка вистави?

— Буває по-різному: півроку, два місяці. Адже трапляються перерви: театр поїхав на гастролі — репетицій нема, захворів режисер або актриса. Театральне життя живе, тут фанерку не включиш — і справа пішла. Тут кожен день з живим треба виходити на сцену і трудитися до сьомого поту.

— Який момент найскладніший у постановці вистави?

— Найскладніший? (Думає) Мабуть, коли прем’єра, і ти віддаєш виставу глядачеві і акторам, коли ти вже не можеш керувати виставою. Авторство віддаєш на поталу людям, митцям і глядачам. Ти ніби відрізаєш пуповину, і вистава починає жити своїм життям. Інтим репетицій при цьому зникає, емоції і любов до репетицій відходять. І для режисера настає момент запліднення іншої ідеї.

— Вам ніколи не хотілося побути актором і зіграти на сцені якусь роль?

— Так склалося життя, що мої батьки — актори. Мама, на жаль, вже покійна, була актрисою. Батько ще живий, він народний артист України. Бабця моя співала «Наталку-Полтавку». Дитиною я активно брав участь у виставах Тернопільського театру, де грав з 5 років. У 12 років мене запросили зніматися в кіно. Знявся в 4 фільмах. Спочатку — в «Чортовій дюжині», де зіграв Петьку, у 4-серійній епопеї «Дума про Ковпака», у популярному у 70-ті роки фільмі «Вершники», де я отримав приз за найкращу роль. Знявся у невеликому епізоді «Державного кордону», де зіграв лейтенанта. Але в процесі навчання в інституті вирішив, що стану режисером і з акторством треба покінчити, хоча перспективи були великими. Актор і режисер — зовсім інші професії. У режисера інакший склад мислення. Тому коли актори ставлять виставу, я до цього скептично відношусь. Коли ще навчався, мене запрошували на Одеську кіностудію, на «Мосфільм» і «Ленфільм», але я всім відмовив. А тут якщо відмовляєш, то наступного разу не дуже вже запрошують. Потім відмовив зйомкам у Тбілісі й став тільки режисером. Щоправда, кілька разів у Чернігові виходив на сцену — у своїх виставах я мусив підміняти акторів, які захворіли (сміється — авт.). Але це тривало недовго, потім я сказав категоричне «ні», бо це заважає моїй режисерській професії. І до сьогодні я на сцену не виходжу.

— Під час роботи часто сперечаєтеся з акторами?

— Це не суперечки, а пошук істини. Взагалі я режисер важкої руки. Я не можу чекати, коли до актора прийде муза і він зіграє так, як потрібно. Я повинен вибудувати виставу, тому багато працюю над тим, щоб актори самі підійшли до вдосконалення ролі в тому розумінні, в якому пропонує автор, а режисер є автором вистави.

— Ви сказали, що зараз працюєте над «Гамлетом». Коли ми побачимо прем’єру?

— Думаю, до середини травня ми впораємося.

— Як оцінюєте перспективи молодих акторів Волинського театру?

— Добре, вони багато працюють, вони талановиті.