Все життя керувала чоловіками на будівництві

Олександра Мануїлівна Ланшина усе життя пропрацювала на будівництві: спочатку майстром, потім виконробом, інженером. Хоча першу освіту здобувала в Училищі культури і мистецтв, мала бути бібліотекарем, але вже після закінчення навчання зрозуміла, що це не її, і пішла, як каже, рити траншеї, носити цеглу. Зарекомендувала себе добре, була дисциплінованим старанним робітником, тож їй запропонували вступити у Львівський політехнічний інститут. Найбільші об’єкти, які споруджені під її керівництвом, — це хлібозавод в Острозі Рівненської області, меланжева фабрика у Луцьку, оздоблювальні роботи універмагів та ресторанів по всій Волинській області. Їй довелося обіймати керівні посади у чотирьох колективах. З 1997 року Олександра Мануїлівна уже на заслуженому відпочинку. Однак про навчання та трудові будні згадує як про щось світле і прекрасне на її життєвому шляху.

— У нас в групі було лише шість дівчат, решта — хлопці, а двоє з них з африканських країн. Влітку на канікулах не відпочивали, а їздили у будівельні загони, бо кожен інженер, крім того, що повинен вміти читати креслення та знати всі нормативи, мав оволодіти навичками простих робітничих професій, таких як муляр, штукатур і т. д. Навчання йшло одночасно з практикою: ти мусив усе прощупати своїми руками, щоб потім вміти пояснити робітнику, що ти від нього хочеш і як це має бути зроблене. Не так як тепер: закінчив інститут — і відразу на об’єкт, — мати киває на свого сина, який також інженер-будівельник. — З робочими загонами їздили по всьому Союзу. Найбільше запам’яталося спорудження у Львові першого висотного будинку на 9 поверхів, тоді ще таких не було.

Як виявилося, саме Олександра Мануїлівна започаткувала в родині династію будівельників. Адже її батьки були простими колгоспниками, а вже син та семеро племінників пішли її стопами. Чоловік також працював інженером, мости будував по Україні та в Індонезії, у той час це називалося дружня допомога дружнім республікам. Познайомилися вони на будівництві меланжевої фабрики.

Свій перший робочий день Олександра Мануїлівна пригадує із посмішкою.

— Підсобне приміщення було вже майже готове, і ми дах робили, — розповідає. — Тут хтось запитує: де кобилки? А я думаю: щось таке знайоме, але що це — не пам’ятаю, знаю, що є коньок.

— А що таке кобилки? — перепитую, бо, може, не розчула.

— Це такий будівельний термін, — пояснює Олександра Мануїлівна, — і я його тоді трохи призабула від хвилювання. — Деколи важко було, — продовжує жінка. — Але чоловіки мене поважали завжди, я ніколи не підвищувала голосу, але чітко ставила завдання і не допікала їх різними моралізаторськими вченнями.

— А скільки чоловіків було у вашому підпорядкуванні? — запитую.

— По-різному — і 40, і 30, найменше 16. Я до них прийшла молода, навіть не всі на ви до мене зверталися, але мені й соромно було б, щоб такі сивочолі дядьки мені викали. Я ще сама інколи у них вчилася: так тихенько вухо наставляю, щоб почути, як вони те чи інше рішення приймають.